глибині, коло цегляної лікарняної стіни, стояла принесена з вулиці лава. На ній вечорами збирались хворі, курили, пили кріплені вина й розповідали цікаві випадки зі свого життя. Тепер тут сиділи ми з пресвітером. Він щойно ходив до лікаря, розпитував про Травмованого, хоча розпитувати вже не було чого. Тепер, повернувшись, переповів мені все в загальних рисах і чекав, що я скажу. Сказати мені не було чого. Травмований помер так несподівано, що я все ще продовжував говорити про нього в теперішньому часі. Пресвітер не поправляв.

А потім запитав:

— Гєра, ти його давно знав?

— Ну, як давно, — почав пригадувати я. — З дитинства.

Він старший за мене, з ним мій брат більше товаришував.

Вони грали в одній команді. А потім я з ними теж грав.

— Він добре грав?

— Краще за всіх. Розумієш, Петя, — сказав я пресвітеру, — це я не тому говорю, що він помер. Він справді добре грав.

— А ти?

— А я не дуже, — чесно признався я. — Мені чогось не вистачало. Можливо, швидкості. Можливо, злості. Але кубок ми з ним виграли.

— Коли це було?

— В 92-му. Перед тим вони вже його вигравали, без мене. Так що для них це було не вперше. А ось я страшенно перся. Уявляєш — виграти кубок?

— А я, — відповів на це пресвітер, — у 92-му на дурці сидів.

— Як це — на дурці?

— Ну, як на дурці сидять? Довго і неспокійно. У мене проблеми були з наркотиками. Ну, сестра мене й здала, думала, мене там вилікують.

— І як, вилікували?

— Ні, не вилікували. Я сам вилікувався. Але потрібно було добре постаратись. Навіть до секти якоїсь потрапив, прикинь.

— Ну, і як ти вилікувався? Через молитви?

— Які молитви? — засміявся священик. — Хімія, Гєра, хімія. В цьому житті одні наркотики завжди витісняються іншими. Одним словом, я сам не розумію, як зіскочив.

Але зіскочив.

— Ну, а все-таки — що з молитвами?

— Та нічого, молитви тут ні до чого. Загалом, справа не в церкві.

— А в чому?

— В тому, що в мене є вони, а у них є я. Ми всі разом, розумієш? Я тобі зараз розповім. — Він дістав із кишені піджака телефон Травмованого, який тримав тепер у себе.

Відімкнув його й відклав убік, мовби збираючись розповісти щось направду важливе. — Знаєш, що ламає більшість наркоманів? Те, що кожен із них сам по собі. Ну, ти, мабуть, і сам це знаєш. Звідси всі ці способи колективної терапії, які іноді дають результат. Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.

Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так — жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.

А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.