немає, всі спроби посередників, котрі її зустрічали, дізнатись, куди ж поділась співачка, виявились марними — ні провідник, ні сусіди по вагону жодних пояснень дати не змогли. І надалі всі намагання бойових груп віднайти слід Глорії Абрамз чи бодай дізнатися щось про долю грошей, які вона мала при собі, успіху не мали — жінка безслідно зникла в чорній дірі Донецької залізниці, разом із доларами та рукописами власних музичних творів. Втім, частина рукописного архіву все ж уціліла, передусім завдяки Сарі Абрамз, котра зберегла для історії джазу музичну спадщину сестри.
Пропонований вашій увазі спірічуел — один із останніх творів, написаних Глорією Абрамз. Створений безпосередньо перед зникненням співачки, він справедливо вважається одним із найбільш ліричних та соціально-суголосних зразків джазового хорового співу, а мелодія, покладена в його основу, неодноразово виконувалась всесвітньо відомими джазменами, такими, як Чесні Генрі Бейкер або Чарлз «Бьорд» Паркер.
Хто стоїть на причалах і рейдах, проводжаючи сонце?
Це ми, Господи, рибалки і робітники, після виснажливої роботи, виходимо зі старих корабелень, зупиняємось на узбережжях і співаємо вслід річковій воді, що назавжди від нас відпливає.
Про що можуть співати чоловіки такими тихими вечорами?
Ми згадуємо, Господи, наші міста й плачемо за ними.
Ми вішаємо на деревах наші гітари й труби і заходимо в ріку.
Стоячи в теплих хвилях, ми співаємо вслід зеленій воді, що протікає повз нас.
Стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю, що витікає крізь пальці.
І коли перехожі попросять вас заспівати для них, що ви відкажете?
Ми відкажемо: голоси наші гіркі, як арештантський чай.
Джаз вичавлює наші серця, мов марокканські апельсини.
Весь наш спів — лише згадка про ті гарячі квартали, які ми залишили, лише плач за водою, що витікає.
І якби ми забули свої будинки — чи мали б про що співати?
Ми говоримо пам'яті — лишайся з нами, не залишай нас самих.
Всі наші співи про банки й магазини, зруйновані часом, про крамниці й склади, повні мануфактури.
Про наших жінок, заради яких ми ладні були померти, і дітей, які прийдуть колись у наші цехи і стануть замість нас до роботи.
Ми всі пов'язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле.
І наші жінки стоять із нами на цих берегах.
Пророк Захарія виходить в обідню перерву з цеху, витирає робочий піт, дзвенить цвяхами й ножицями в кишенях свого комбінезону, змиває з чорних долонь мастило та вугільний пил.
Доки немає роботи і можна дивитись у небеса, доки можна перепочити від важкої, потрібної всім праці.
Лишися в нашій пам 'яті, місто, з якого нас вивезли старими вагонами.
Всі, хто забуває тебе, навіки втрачає спокій: кожен із них зникає зі своїм розкраяним серцем.
Нам так легко ділитись минулим.
Життя — це машина, яку зробили для нас, і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини.
Золоті цехи відкривають для нас свої брами.
Високе небо пливе над нашими школами та крамницями.
І все, що на нас чекає, — пустка і забуття, все, що на нас чекає, — любов і спасіння.
