відсторонив того, що з наколками, і схилився над Григорієм Івановичем. Той дивився приречено, проте жорстко.

Фермери, побачивши таке, повставали з місць, попідводилися з лав, потяглись до столу, готові будь-якої миті розірвати пресвітера, щойно той завдасть бодай якоїсь шкоди дорогому Григорію Івановичу. Вовєц хотів відігнати священика, проте Григорій Іванович застережливо підняв руку, і Вовєц зупинився, тримаючи трубу напоготові.

Пресвітер поклав руку на голову хворому, нахилився і обережно торкнувся пальцями перекошеної щелепи. Григорій Іванович боязливо смикнувся. Вовєц теж здригнувся.

— Боляче так? — запитав пресвітер у Григорія Івановича. Той непевно застогнав. — Річ у тім, — продовжив пресвітер, — що людина сама до кінця не знає можливостей свого організму. Ми ставимось до тіла свого як до даності, отриманої нами раз і назавжди. І, відповідно, будь-яка недуга сприймається нами як непоправна катастрофа, здатна позбавити нас найголовнішого — нашого душевного спокою. Натомість тіло наше — суть інструмент у руках Господніх, і з нас, мов із акордеонів, Господь добуває дивовижні звуки, натискаючи на невидимі клавіші.

Ось так: — Пресвітер різким рухом натиснув на щелепу, та клацнула і стала на місце. Григорій Іванович навіть не встиг йойкнути.

Священик відійшов убік і задоволено подивився на діло рук своїх. Григорій Іванович невпевнено торкався рукою щелепи, відкривав рота й жадібно хапав повітря. Фермери заворожено переводили погляд то на пресвітера, то на Григорія Івановича.

— Послухайте, — не дав прийти їм до тями пресвітер, — я хочу вам дещо сказати. — Ви йдіть, — повернувся він до нас, — я дожену.

— Отче, — не зрозумів Сєва, — а ви?

— Я дожену-дожену, — більш твердо повторив священик. — Ідіть до машини.

Я повернувся до дверей. Панк, що стояв у мене за спиною, запитально поглянув на Григорія Івановича, але той якось апатично кивнув, ніби кажучи, чого там, пропустіть і не вийобуйтесь. Я прослизнув у двері, тягнучи за собою Тамару, Сєва вийшов слідом. Виходячи, встиг помітити, як фермери затискають пресвітера в тісне коло, смикнувся було назад, але той дивився нам услід спокійно й поблажливо, наче переконуючи не зупинятись. Панк випхався разом із нами, розгублений і незадоволений, і, не відповідаючи на питання фермерів, що товклись коло дверей, повів нас назад, до волжани.

Сонце закотилося за гаражі, чорний мазут гостро віддзеркалював останні промені. Підійшли до машини. Сєва підійняв капот, розглядаючи ум'ятини. Тамара сіла до автівки. Я теж упав на своє місце. Панк стояв поруч із Сєвою, не знаючи, що робити і як себе в цій ситуації повести.

— Вони йому нічого не зроблять? — тихо запитала Тамара.

— Не бійся, — відповів я. — Все буде добре.

— Дякую, що вступився за мене, — говорила вона далі. — Я так злякалась.

— Та все нормально.

Панк підійшов до Сєви і теж заліз під капот. Доки його не було видно, я швидко дістав мобільник, відкрив і віднайшов останній набраний номер. Пішли гудки.

— Алло, — сказав Травмований.

— Шур, це я, — я намагався говорити тихо, щоб не почув панк. — Чуєш?

— Германе? — впізнав мене Травмований. — Говори голосніше.

— Та не можу я голосніше, — так само прошепотів я. — Що там у вас?

— Коротше, Германе, — прокричав Травмований. — Тебе тут зранку шукали.

— Хто?

— Не знаю. Але, по ходу, не міліція. В штатському.

Приїхали зранку, довго розпитували.

— І що ти сказав?

— Сказав, що ти поїхав. До брата. Коли будеш, не знаю.

— А вони?