Жовтневе повітря, охолонувши, стало більш пружним і містким, так що голоси, потрапляючи в нього, відбивались від невидимої поверхні й рикошетили в темряві, довго відлунюючи й розпадаючись. Чергова щось оголошувала й оголошувала, щось начитувала, закликала до уваги й попереджала про запізнення, повторювала безліч разів номери маршрутів, хоча все намарно — її неможливо було зрозуміти, літери сипались із динаміка, прилаштованого вгорі, ніби сухий пташиний послід, не так інформуючи, як відлякуючи. Я стояв на платформі в тіні, що падала від будівлі, остерігаючись лишатись у залі й не ризикуючи виходити на світло. Дивився на прожектори, що пропалювали чорну тканину жовтневої ночі, розглядав здалеку постаті залізничників, що зникали за переїздом, слухав цю залізничну мову, думаючи, хто ж це до мене приходив, кому я раптом став потрібен. Можливо, хтось від брата? Тоді чому вони не сказали? Якщо це кукурудзяники, то чого вони хочуть? Спокій, який тривав стільки часу, раптово обірвався, все повернулось на свої місця, життя зовсім не хотіло, аби хтось хапав його за хвоста. Одним словом, історія плутана, як трава між шпалами, подумав я, і тут Вагон був напівпорожній. Їхали в ньому переважно якісь перекупники, котрі спали, покидавши на полиці брезентові мішки зі своїм коштовним китайським товаром і примостившись зверху просто на цих мішках.

Вагони скрипіли, мов гойдалки в парку культури, потяг довго рушав, потім зупинявся, ніби щось забувши, відкочувався назад і, порушуючи тишу скреготом, знову тягся вперед. Я забився до тихого місця поміж мішків та коробок із холодним м'ясом, які відгонили смертю, прилаштувався проти вікна, розглядаючи чорне розгалуження гілок і важке тіло місяця, що перекочувався через Донецьку залізницю. Осінь, наповнена запахом овочів, стояла за вікнами, пропускаючи крізь себе товарняки й пасажирські, обдаючи їх духом стиглості й розпаду та наповнюючи сухими східними вітрами. Потяг уперто не бажав їхати, розганявся від чергового переїзду, освітленого розчавленими в темряві вогнями, заїздив до невимовної чорноти і там завмирав, струшуючи всім своїм залізом та будячи зі сну й без того неспокійних перекупників мертвих тварин.

Я вже почав засинати, коли ми викотились під ліхтарі якоїсь невеликої станції з двома платформами, навколо яких і вирували всі пасажиропотоки. Виліз із-під смертельних коробок, вийшов у тамбур. Висунувся надвір крізь розбите вікно. Спробував розгледіти темряву. Вздовж потяга, від голови, йшов наряд. Було їх троє, перший, попереду, з калашем, двоє інших ховались у нього за спиною. Йшли зосереджено, дещо поспішаючи, проте без метушні, ніби знаючи, куди їм іти й що робити. Враз тишу прорізав сигнал, потяг ось-ось мав рушити, мінти занервували, підбігли до найближчого вагона, й забарабанили в причинені двері. Їм швидко відчинили й вони один за одним полізли досередини. Щось підказало мені, що це за мною, що це саме мене вони очікували на забутій богом платформі, хтось їх, мабуть, попередив, або самі вирахували, або їм просто пощастило. Між нами було три вагони, це три хвилини часу. Ми ось-ось мали рушити, і тоді всі шляхи для відступу буде обірвано. Я спробував відчинити двері. Вони не піддались. Намацав у темряві замок, знову навалився. Цього разу все вийшло. Зістрибнув на чорний асфальт. Майже відразу потяг сколихнувся й почав відповзати, лишаючи мене самого посеред платформи.

Проїхав останній вагон, на другій колії, виявляється, стояв інший потяг, що складався лише з трьох вагонів, темних і загадкових. Жодного звуку не чулося звідти, жодного світла не було в його тихому нутрі. Дивно, подумав я, хто їздить такими вагонами? І тут потяг, з якого я щойно зістрибнув і який від'їхав уже від станції, зупинився. Тиша знову озвалася ламаним металом. Завмерши на якусь мить, вагони зрушили з місця й повільно покотили назад, до станції. Я запанікував. Потрібно було зникати. Повернувся в бік станції і раптом побачив світло фар, що били по темряві звідкись із ночі, наближаючись і заливаючи собою простір. Вагони вже в'їжджали на першу платформу.

Цієї миті ніч наповнилась голосами й кроками — з-поза приміщення вокзалу вибігли троє залізничників, тягнучи в руках важкі картонні коробки. Один мав їх відразу три і ледь пхався, обриваючи руки. Зауваживши потяг, що накочувався, вони поспішили, перші двоє зістрибнули на рейки, вилізли на другу платформу й побігли попід нерухомими вагонами-привидами. Третій не наважився стрибати під колеса з трьома коробками, на мить зупинився, побачив мене.

— Браток, — сказав, — підсоби.

Я підбіг, схопив у нього з рук коробку. Всередині тихо задзвеніло повною тарою. Бухло, відразу зрозумів я, шампанське або сухі вина.