пляшками спиртного перед будинком, і зі здивуванням дивилися на дві іномарки з німецькими номерами, припарковані перед входом у готель.

Все свідчило про те, що їхні власники зараз знаходяться всередині готелю.

- Мерседес і новенька Тойота, - зауважив Якуб. - Цікаво-цікаво.

- Диви, а ось і другі жерт.., ой, тобто гості, - прокоментував його друг.

- А ми ще навіть готель повністю не відремонтували.

Обидва подалися до канцелярії. Директор, тобто Семен,

сидів за столом і бадьоро посвистував.

- Потрібен інструктаж?

- Приїхали німці. Чотири штуки. Один старий гітлерівець і ті троє - то, мабуть, його сини. Ведуть себе зверхньо і вкрай агресивно. Весь час ричать на мене і щось там белькочуть. До того всього по-швабськи, і я нічого не розумію. Схоже, їм щось не подобається.

- Я погано знаю німецьку, - попередив Йосип.

- А я дуже погано, - пробурмотів Якуб. - Тільки-но «хенде хох!» і «ніхт шізен» з війни ще пам'ятаю.

- Не проблема. Томаш трохи по-їхньому шпрехає. Ви обидва поки що не показуйтеся їм на очі і, нахилившись, пошепки дав вказівки подальших дій. Якуб і Йосип взяли зі скрині зброю і вибігли чорним ходом із готелю.

До канцелярії зайшов Томаш. Протягом останніх двадцяти хвилин він читав польсько-німецький розмовник і вирішив, що вже готовий до переговорів. Німці безперестанку дзвонили дзвінком і щось викрикували.

-1 шо будемо робити? - перепитав Томаш. - Я ж німаків не переварюю.

-1 я. Але перед тим, як їх позбудемося, вони повинні заплатити за побут і сервіс... і за кривди дідів... тобто нас, чайових накинемо! Йди і попитай чого, до холери, їм так хочеться. А потім запропонуй медичну допомогу.

- А якщо вона їм буде не потрібна?

- З цим у нас проблем немає: приправимо чимось обід і буде необхідною.

- Наприклад, проносним? - ввічливо запропонував Томаш.

- Непоганий варіант. Давно на те заслуговують. Крім того, так чи інакше, потрібно навчити їх ввічливості.

- Невеличка нічна диверсія, гм... ветеранів?

- Думаю, що це просто наш патріотичний обов'язок.

І обидва діда-партизани злорадно розсміялися.

Німці сиділи в кімнаті і проклинали все на світі, починаючи від обслуговування в готелі і закінчуючи тією убогою країною, в яку вони потрапили. Зайшов Томаш.

- Гутен морген! - голосно привітався. - Може, у панства є якісь особливі побажання чи прохання? - говорив з сильним акцентом, але вони його якось зрозуміли.

- Та ти свиня немита! - зірвався найстарший із сімейства. -І ти це називаєш готелем? Вікна не засклені! Жодних меблів!

Крім того, ми хочемо помитися з дороги, а ви, чорномазі, навіть душової тут не маєте!

- Ми не чорномазі, - спростував Томаш з гідністю. - Тут, взагалі-то, є річка, - за десять хвилин ходьби. Вода в ній не зимна, а як привикнути, то...

Німці критикували і кляли, не перебираючи слів, ще добру хвилю. Коли закінчили, Томаш зміг далі продовжувати переговори.

- Так що ж панство бажають на обід?

- А у Вас знайдеться м'ясо ведмедя?

- Знайдеться, - збрехав той і навіть не почервонів.

- Тоді принесіть чотири порції ведмежої лапи, смажену картоплю, салат і пшеничне пиво в кухлях. Тільки справжнє пиво, а не ваш розбавлений сік!

- Як у Вас зі здоров'ям? - між іншим промовив Томаш, проігнорувавши образу в адресу виробництва вітчизняного спиртного. - Я - лікар. А тут в нашому готелі і санаторій є.

- В мене ревматизм, - сказав колишній есесівець. - Але це невиліковне. Хіба обезболювальне можеш виписати.

- Не хвилюватись! До обіду ви бути здоровий. Я найдоб-рий фахівець від ревматизмі

- Німець здивувався.

- Шайзе, - сказав. -1 як ви це лікуєте?

- Ми володіємо сучасними методами народної медицини, - пояснив Томаш. - Швидко і безболісно - це наш девіз...

Німець на своє нещастя повірив переконанням Томаша. Але як тут не повірити людині, яка одягнена в такий білий фартух?! Але про те, що фартух був не лікаря, а м'ясника, Томаш не згадував. Та й, зрештою, навіщо зайвий раз людей лякати, до того ж і йому бракувало в лексиконі відповідних слів...

Так, вони разом, під ручку, пішли в процедурну. Семен вже чекав на свого друга на коридорі.

- Ну і чого хоче ця німчура? - запитав, коли Томаш і його пацієнт проходили повз.

- Засклити вікна, доставити меблі і щось поїсти. Значить, голодні...

- Засклити? Вони ж отримали кімнату із заскленими вікнами. Меблів більше і так не отримають, бо і не маємо. Чого тільки не вигадають ті кляті капіталісти! Ладно, а що на обід хоч замовили?

- Свіжоспечену лапу ведмедя, салат, смажену картоплю і ненаше пиво.

- Безсовісні. Чи вони справді вважають, що я буду нищити природу, забивати маленьких ведмедиків лише для того, щоб вони понапихали свої животи? Бідні ведмедики, які одиноко блукають в горах... Врешті-решт, найближча гора за сто кілометрів звідси буде...

- То що будемо робити? Я сказав, що буде ведмежатина. Може, з зоопарку в Замості організувати?..

Семен на то махнув рукою.

- Ну що ж, як така справа, то клієнт, як то кажуть, наш пан, який завжди має рацію, не? Заріжимо собаку, салат росте, картопля є, Якуб привіз місцевого пива, кажуть, якісь мань-чжурці-заробітчани під Любліном його варять, - вже їм не-нашицьке буде. Цілий ящик того добра привіз! Хоча, хто його знає, скільки вони того пива вип'ють, і я теж не відмовлюся від хмільного...

І старий козак почимчикував на кухню. А коновал-самозва-нець і наївний пацієнт пішли в процедурний кабінет.

Семен ще не встиг зарізати собаку, як будинком прокотилася хвиля, що холодила кров у жилах, була наповнена болем і приниженням людської гідності, вереску. Верещали, інакше просто не скажеш, саме з процедурної.

- Ой, щось там Томаш перестарався, - прокоментував крики директор. - Вівці потрібно стригти, а не здирати з них шкіру...

Семен кинувся до дверей кабінету. Молоді німці вже були тут як тут. Вони щосили копали в двері. Попри все двері виявилися дуже міцними. Облетіло лише кілька шматків штукатурки навколо одвірка.

- Ви мені так зараз весь готель розвалите! - закричав на них Семен.

Ті одразу на хвилю заспокоїлися. Проте в двері стукати не переставали.

- Хоча, якщо розвалять, то заплатять по заслузі - філософськи заспокоїв сам себе.

Вереск змінився на завивання.

- Шо, кажете, електрикою не допомогло? - почули з кабінету голос знахаря. - Не біда! В нас, окрім цього, ще багато народних методів є. Чесно кажучи, не люблю я вас, швабів, але як вже обіцяв вилікувати, то дотримаю слова.

Сини знову почали копати в двері ще з більшим запалом. Зрештою, двері таки завалили. Молоді забігли всередину. Перед ними постала досить кумедна і повчальна картина. їх батечко лежав на животі,