Почувши королева, що Емілія одбула свою чергу і вже нікому більш оповідати, опріч неї самої та того, що має постійний ривілей говорити останнім, обізвалась до товариства такими словами:

– Ласкавії мої подруги, хоч ви сьогодні вийняли мені з уст дві чи три історійки, що я мала на думці оповідати, проте в мене лишалась у запасі ще одна, в якій фігурує наприкінці таке глибокодумне речення, що рівного йому ми нині, може, й не чули.

Ви, мабуть, добре знаєте, що за старих часів у нашому місті було багато хороших і похвальних звичаїв, які зникли тепер під натиском непомірного грошолюбства, що чимраз більше зростало разом із багатством. Серед тих давніх звичаїв був один такий: у різних кутках Флоренції збирались постійні компанії з певного числа родовитих людей, куди приймались лише такі багатії, що були спроможні робити значні видатки. Сьогодні один, а завтра другий - кожен у свій день гостив по порядку все своє товариство, запрошуючи на ті учти, крім того, славетних чужинців, коли такі траплялись, та інших поважних громадян. А ще був у них принаймні один такий день на рік, коли вони одягались усі в однакові строї і їздили гуртом по місту та влаштовували різні лицарські ігрища - найчастіше се бувало в рокові свята або при оказії великої перемоги чи ще якої визначної події.

До числа таких компаній належав і гурт мессера Бетта Брунеллескі. І сам мессер Бетто, і товариші його неодноразово намагались залучити до свого братства також Гвіда Ка-вальканті, і то не без причини; не кажучи вже про те, що се був один із найкращих логіків світу та неабиякий знавець натуральної філософії (про се товариству було байдуже), він одзначався ще багатьма іншими прикметами: із себе вродливий і обичайний, на слово проречистий, на достаток багатий; як уже зробить щось, притаманне благородному чоловікові, то краще за всіх, як уже шанував того, що, на його думку, пошани заслуговував, то вже понад усяку міру. Але мессерові Бетту так і не пощастило ніколи залучити його до своєї компанії; він і його прибічники вважали, що Гвідо цурається людського товариства, бо занадто заглибився в свої думки. А що Кавальканті дотримувався почасти вчення Епі-кура, між простим людом ходила поголоска, ніби єдиною метою його філософських роздумувань було довести, що Бога немає.

Одного разу, вийшовши з Михайлівського саду і пройшовши своїм звичаєм по вулиці Адімарі, Гвідо Кавальканті дістався до собору святого Іоанна, навколо якого були великі мармурові гробівці, що нині перенесені до Покрови, і стояв там між порфіровими колонами, тими гробівцями та церковною брамою, що була тоді замкнена, коли се мессер Бетто, що їхав верхи по Покрівському майдану з своїм товариством, помітив філософа. От котрийсь із гурту і каже:

– Ану поїдьмо до нього, подратуємо! Підострожили вони коней та до нього, мов наїзд жартома учинили, заскочивши його зненацька, і давай говорити:

– Гвідо, ти цураєшся нашого товариства; ну, докажеш ти, що Бога немає, а далі що?

Гвідо, побачивши себе в їхньому оточенні, сказав:

– Панове! У себе дома ви можете говорити мені все, що завгодно.

Тоді обіперся рукою с гробовець (а гробівці ті були високі), зграбно перемахнув через нього на той бік та й пішов собі од того небажаного товариства. Вони ж тільки зглянулись між собою та й порішили в один голос, що в того Гвіда не всі дома - таке говорить, що й купи не держиться. Адже те місце, де вони були, то не їхня домівка, та й не Гвідова, сказати б - нічия. Обізветься тоді мессер Бетто:

– Самі ви, - каже, - несповна розуму, коли не зрозуміли його: він-бо дуже ввічливо й небагатьма словами сказав вам найприкрішу в світі річ. Поміркуйте лишень: сі гробівці - житла мертвих, бо в них кладуть на вічний спокій небіжчиків, а він каже, що се наш дім, і тим дає нам зрозуміти, що ми, як і інші темні люди, - гірші, ніж мертві, в порівнянні з ним та іншими вченими людьми, тим на сьому цвинтарі ми ніби у себе дома.

Зрозуміли тоді всі, що мав на увазі Гвідо, і, засоромившись, ніколи вже послі того не чіплялись до філософа, а мессера Бетта шанували з тої хвилі яко чоловіка розумного і дотепного.

Усі дами й кавалери розказали вже свої історії, лишилось оповідати одному лише Діонеєві. Не ждучи особливого наказу, він утишив тих, що вихваляли ще дотепність пана Гвіда, і почав:

– Хорошії мої пані, хоч і маю я привілей по своїй уподобі що завгодно розповідати, та не бажаю одбігати сьогодні од того предмета, про який ви всі так добре говорили, і, вступаючи в ваші сліди, розкажу про те, як один спритний чернець закону святого Антонія, не розгубившись, уник чималої ганьби, що хотіли йому вчинити двоє молодиків. Не возьміть собі того за зле, що я поведу про се річ трохи шир-шенько: гляньте на небо, то побачите, що сонце ще не звернуло на спадень.

Ви всі, напевне, чули про містечко Чертальдо, що лежить у нашій стороні в долині Ельзи; хоч воно й не яке велике, та в ньому жило за старих часів немало людей вельможних і заможних. У се містечко внадився, знаходячи там собі добрий попас, один чернець закону святого Антонія, на ймення брат Цибуля: він щороку приїздив туди побирати з дурнів милостиню, і жителі тамтешні ставились до нього вельми приязно, не стільки, може, заради святості його й побожності, як задля свійського імені - на їхніх землях добре родила славна на всю Тоскану цибуля.

Із себе був той брат Цибуля невеличкий, рудоволосий, з виду веселий, а на вдачу - всім пройдисвітам пройдисвіт; хоч освіти не мав жодної, а говорити вмів складно та доладно: хто його не знав, подумав би, що се великий ритор, сам Ціцерон, а може, й Квінтіліан. Майже з усіма людьми в тій околиці він добре знався і братався, а з багатьма то й кумався. Одного разу (діло було в серпні місяці) він приїхав своїм звичаєм у Чертальдо. І рано в неділю, коли до парафіяльної церкви зійшлося чимало народу з навкружних сіл на службу Божу, він вибрав догідну хвилю і так до них промовив:

– Панове миряни, всі ви здорові знаєте, що годиться вам рік-річно жертвувати на вбогих в ім'я блаженного Анто-нія-чудотворця мало чи багато жита-пшениці і всякої пашниці, яка в кого спромога і любов до Бога, аби той святий Антоній беріг вам воли й осли, свині й коні. І про те не забувайте, що кожному, особливо ж тому, що до нашого братства приписаний, годиться й грошима сяку-таку лепту докинути. Тим і послав мене мій начальник, сиріч велебний отець-настоятель, щоб я зібрав ті ваші доброхітні датки; отож по третій годині, як зачуєте скликанчика, приходьте, Боже вас благослови, сюди перед Божий дім: я виголошу вам, як заведено, проповідь, дам цілувати хреста і, крім того, знаючи, що ви велико шануєте блаженного Антонія, покажу вам на'знак особливої ласки найсвятішу й найчудовнішу реліквію, що я сам привіз із заморського святого краю - перо архангела Гавриїла, що загубив він у світлиці Діви Марії, як благовістив їй у Назареті юдейськім.

Сеє сказавши, знову заходився служити службу.

Коли брат Цибуля отак глаголав у церкві, було там у числі багатьох інших мирян двоє лукавих молодиків: одного звали Джованні дель Брагоньєра, а другого Б'яджо Піцціні. Посміялись вони проміж себе з тих ченцевих реліквій, а потім, хоч і були обидва приятелями брата Цибулі, вирішили підвезти йому з тим пером візка. Дізнавшися, що брат Цибуля ще вранці домовився обідати в одного свого знайомого в слободі, і переконавшися, що він справді пішов до нього, вони подалися до гостиниці, де стояв чернець: Б'яджо мав заговорити Цибулиного служку, а Джованні пошукати тим часом серед ченцевих речей те перо, яке вже воно там не було, і викрасти його, а тоді побачити, як-то брат Цибуля буде перед народом викручуватись.

У брата Цибулі був служка на ймення Гуччо: одні дражнили його Гуччо-Слоняка, другі - Гуччо-Свиняка, треті - Гуччо-Невмивака; то був такий паливода, що проти нього і сам Ліппо Топо мусив у кут сховатися. Брат Цибуля не раз, бувало, жартував із нього в колі своїх товаришів:

– Мій слуга, - каже, було, - має дев'ять таких прикмет, що якби в Соломона, Арістотеля чи Сенеки була б хоч одна із них, де й ділися б їхні мудрощі, святощі і чесноти. Уявіть же собі людину без мудрощів, святощів і чеснот, та ще з тими дев'ятьма прикметами!