за життя своє, вирішив утекти і сказав про те Віоланті; почувши про те, дівчина сказала:

– Як ти мене покинеш, я сама собі смерть заподію! П'єтро, що дуже любив її, сказав:

– А як же мені, серденько, тута лишатися? Скоро гріх наш на яв вийде; тебе ж то помилують, а мені доведеться і за себе, й за тебе покутувати.

– П'єтро, - одповіла на те дівчина, - мого гріха тепер уже не приховати, але будь певен, що про твій гріх ніхто не дізнається, якщо ти сам того не скажеш.

– Коли так, - вирішив П'єтро, - то я зостаюся, але ж гляди дотримай свого слова!

Дівчина приховувала, як могла, свою вагітність, але, бачачи, що живіт росте і таїтися далі годі, призналась одного дня, плачучи, своїй матері і благала її не губити молодого віку. Вражена прикро мати лаяла її і шпетила, як хотіла, а потім почала допитуватись, як було діло. Щоб не нашкодити П'єтрові, Віоланта вигадала якусь байку і видала її матері за правду, а та й повірила. Щоб покрити доччин переступ, вона вислала її в один далекий маєток.

Як надійшов час пологів і породілля почала, жіночим звичаєм, кричати з болю, а мати й не думала, що Амеріго, який майже ніколи там не бував, міг туди появитись, він завернув раптом до того маєтку, їдучи з пташиних ловів, і дуже здивувався, почувши ті крики. Він зайшов у ту кімнату і спитав, у чому річ. Мати, що була в ту хвилю з дочкою, побачивши його, встала перелякано і розповіла йому все так, як їй говорила Віоланта, але мессер Амеріго, не такий легковірний, як його дружина, сказав, що то річ неможлива, щоб дівчина не знала, од кого вона завагітніла, і зажадав од дочки щирого визнання: коли скаже правду, то він їй простить, коли ж ні, нехай готується до ганебної смерті, не ждучи від нього жалю. Віолантина мати намагалась угамувати його, вмовляючи, що все було так, як вона сказала, але даремно. Розлючений батько кинувся з голим мечем до дочки, яка саме в ту хвилю знайшла дитину, і крикнув:

– Або кажи, од кого воно, або тут тобі й смерть!

Злякавшися видимої смерті, Віоланта зламала свою обітницю і призналася, що було між нею і П'єтром. Почувши те, батько розлютився ще дужче і ледве стримав себе, щоб її не вбити; вибештувавши дочку крутими словами, він сів на коня й майнув у Трапані, де заявив мессерові Куррадові, намісникові королівському, про ту кривду, що йому заподіяв П'єтро, і велів схопити юнака зненацька; як узято його на муки, він геть-чисто все розказав.

Через кілька день намісник засудив винуватця до шибениці, а перед тим, як повісити, мали провести його по місту з батоговим боєм. Та мессер Амеріго тим іще свого гніву не вдовольнив, що юнакової смерті домігся, намислив він в ту саму годину обох закоханців і дитя їхнє з світу згладити; він усипав отрути в келих вина і дав те дання разом із кинджалом одному служебникові своєму.

– Неси, - каже, - те й те до Віоланти й перекажи їй од мене, нехай сама яку хоче смерть собі вибирає - чи од отрути, чи од кинджала, а коли ні, то я привселюдно спалю її, як вона й заслужила. Як сеє зробиш, то візьми хлопчика, що повила вона позавчора, розбий йому голову о камінь та викинь собакам на з'їжу.

Служебник, більше схильний до зла, аніж до добра, пішов виконувати жорстокий вирок, що виніс лютий батько дочці своїй і внукові.

Тим часом П'єтра вели вже під батожжям до шибениці; сталось так, що вартовики проводили його мимо однієї гос-тиниці, де саме перебувало троє вірменських вельмож, посланих од царя свого до Папи Римського для обміркування справи майбутнього хрестового походу; посланці спинилися на кілька день у Трапані, щоб трохи перепочити, і прийняті були з належною шанобою тутешніми значними людьми, в тім числі й мессером Амерігом. Почувши галас на вулиці, вони підійшли до вікна подивитись. П'єтро був оголений до пояса, руки йому скручено ззаду; як поглянув на нього один із тих трьох посланців, чоловік старий і поважний, на ймення Фіней, то зразу побачив на грудях велику червону пляму - не од крові й не од малювання, а те, що зветься родимий знак. Немов щось торкнуло старого - пригадав він у ту ж мить сина свого, що його схопили корсари п'ятнадцять років тому на узбережжі Лаясси і чутка про нього запалася; прикинувши на око, скільки літ сьому бідоласі, він побачив, що такого віку був би й син його, якби живий зостався, а тут іще той знак; може, й він, думав, а коли він, то не забув іще, мабуть, ні свого імені, ні хто його батько, ні мови вірменської. Коли натовп наблизився, Фіней окликнув його:

– Агей, Теодоре!

Почувши той оклик, П'єтро миттю підвів голову; тоді Фіней спитав його по-вірменськи:

– Звідкіля ти і чий?

Вартовики, що вели засудженого, спинилися з поваги до такої шановної особи, і П'єтро зміг одповісти йому:

– Я, - каже, - із Вірменії, батька мого звали Фіней. Сюди мене привезли якісь невідомі люди, як я ще хлопцем був.

Почувши сеє, Фіней уже не сумнівався, що се й є його втрачений син. З сльозами на очах зійшов він униз у супроводі товаришів своїх і побіг обійняти свого Теодора серед тих посіпак. Накинувши на нього свою дорогоцінну керею, він попрохав старшого вартовика, щоб той не вів його поки що на кару до нового наказу; старший сказав, що гаразд уже, він почекає. Фіней чув уже раніше, за що засуджено юнака, бо слава пройшла по всій околиці; тим пішов він не гаючись із товаришами своїми й слугами до мессера Куррада й сказав:

– Добродію! Той, кого ви посилаєте на смерть, яко раба, насправді єсть чоловік вольний і мій син. Він ладен одружитися з тією, котру, як кажуть, справичив. Тож попрошу вас одкласти виконання присуду до того часу, поки ми зможемо довідатись, чи хоче вона його собі за мужа, бо коли буде на те її воля, глядіть, щоб не стали ви порушником права.

Мессер Куррадо, почувши, що П'єтро - Фінеїв син, вельми здивувався і ніби аж засоромився, що так помилився з волі випадку; переконавшись, що Фіней правду каже, він попрохав його повернутись додому, а сам тим часом покликав мессера Амеріга і все йому розповів. Мессер Амеріго, гадаючи, що дочки і внука вже немає на сім світі, страшенно жалкував на себе за той учинок, бо бачив, що будь Віоланта жива, все можна було б улаштувати якнайліпше. Негайно послав він до того маєтку, де була дочка, свого вірника, щоб скасувати свій попередній наказ, якщо його випадком іще не виконали. Посланець застав того служебника якраз у той час, коли він, поставивши перед панною отруту й поклавши кинджала, лаяв її, що вона й досі не зробила вибору, та погрожував, що він її таки примусить. Почувши новий панський наказ, він дав їй спокій, повернувся до пана і розповів йому, як було діло.

Врадуваний мессер Амеріго пішов у гостиницю до Фінея і, мало не плачучи, перепросився за все те, що сталось; як Теодор, каже, посватає мою доньку, то я оддам з дорогою душею. Фіней ласкаво прийняв ті перепросини і сказав:

– Я теж того хочу, щоб мій син одружився з вашою дочкою; як же він одмовиться, то нехай учинять з ним по присуду.

Досягнувши між собою згоди, мессер Амеріго й Фіней пішли до Теодора, що з одного боку тремтів перед смертю, а з другого був радий, що батька знайшов, і спитали його, як він на те діло дивиться. Почувши, що, як він того захоче, Віоланта стане йому дружиною, юнак дізнав такого безмірного щастя, ніби оце стрибнув із пекла прямо в рай, і сказав, що то було б для нього найвищим блаженством, аби тільки вони обидва погодились. Тоді послали до Віоланти, щоб про її волю спитати. Вона була у тузі смертельній, бо чула вже, що сталося з її коханцем і що його чекає; тепер же, ледве вірячи радісній новині, сказала, що не може бути для неї нічого любішого, ніж із коханим шлюб узяти, але вона у всьому коритиметься батьковій волі.

Отак за одностайною згодою усіх сторін одбулися за-шлюбини Теодора й Віоланти, на честь сієї події влаштовано великий бенкет на превелику втіху всім городянам. Молода заспокоїлась по перебутих тривогах і, годуючи свого синка, невдовзі ще кращою стала, ніж раніше була. Коли Фіней повернувся з Рима, вона вже була цілком здорова і вшанувала його, як вітця; старий був задоволений такою красунею невісткою і, справивши небувало розкішне весілля, прийняв її шанобливо, мов рідну дочку свою. Через кілька днів він сів на галеру з сином своїм, невісткою і малим унучком та й поплив до Лаясси, де наші коханці жили в спокою й достатку до кінця днів своїх.