– Авжеж, - одказав той, - я й сам про те он як думаю, бо не забув, що під ту завірюху втратив я донечку таких саме літ, як говорить Джакоміно.
– Отож вона, мабуть, і є, - промовив Гвільєльміно, - бо я чув колись, як Гвідотто розповідав, який дім він ограбував, і так його змалював словами, що се достеменно був твій. Пригадай, чи не було в дитини твоєї якоїсь прикмети, щоб розпізнати її непохибно.
Бернабуччо і справді пригадав собі, що в його дівчини був над лівим вушком хрещатий шрамик, що лишився по розрізаному чирякові якраз перед тими подіями; не довго думаючи, він приступив до Джакоміна і попрохав його, щоб показав йому ту дівчину. Джакоміно охоче повів його до свого дому і велів дівчині вийти до гостя. Як побачив її Бернабуччо, то зразу його вдарило, як вона на матір свою схожа, що й досі ще красунею лишилась; тим іще не задовольнившись, попрохав він у Джакоміна дозволу одгорнути їй волосся над лівим вухом. Джакоміно йому не суперечив; тоді Бернабуччо підійшов до засоромленої дівчини, одгорнув правою рукою волосся і справді побачив там хрещик. Остаточно переконавшися, що то його дочка, аж заплакав потиху з радощів і пригорнув її до себе, хоч вона, збентежившись, і пручалася.
– Так, брате, - сказав він Джакомінові, - се моя дитина! Мій дім розграбував тоді Гвідотто; моя дружина, а її мати, покинула там малу з смертельного переляку, а що того ж дня спалено інший наш будинок, то ми досі думали, що вона в ньому згоріла.
Як почула те дівчина й подивилась пильніше на сього старого, поважного чоловіка, повірила йому; щось ніби торкнуло її за серце, вона вже не пручалася в його обіймах, а плакала розчулено разом з ним. Бернабуччо зараз же послав по свою жінку та інших родичок, по братів і сестер дівчини, показав її всім і розказав, як було діло. Багато було там радісних обіймів і привітань, а послі Бернабуччо, з повною згодою Джакоміна, повів її до свого дому.
Коли дізнався про те начальник міський, чоловік розумний і людяний, він вирішив пустити в непам'ять вину Джан-ноле, - адже юнак був сином Бернабучча і, як виявилось, рідним братом тої дівчини. Порадившись полюбовно з Бер-набуччом і Джакоміном, він помирив їх з обома юнаками, а тих двох між собою, а потім, на превелику радість усім родичам, одружив Мінгіна з тою дівчиною, що її звали Агнеса, а також випустив на свободу Крівелла та всіх інших, що попались за ту бійку. Врадуваний без міри Мінгіно справив гучне та бучне весілля і, привівши Агнесу до свого дому, жив із нею багато років у мирі й злагоді.
Джанні з Прочіди схоплюють з коханою дівчиною, яку подаровано королю Фрідерікові, і прив 'язують з нею разом до стовпа, щоб спалити; упізнаний од королівського адмірала, він уникає кари і одружується з своєю любою
Як скінчилася Неїфілина оповідка, що дуже всім дамам до смаку припала, королева веліла Пампінеї розказати щось своє; та, підвівши ясне чоло, заговорила не гаючись:
– Незмірно велика, милії мої подруги, сила любові, що підіймає закоханих на многотрудні подвиги, що додає їм духу переносити неймовірні муки й випробування; у тому ви могли переконатись, слухаючи сьогоднішніх і колишніх історій, та хочу я вам новий іще подати доказ, оповівши про пригоди одного закоханого юнака.
На острові Іскії, що поблизу Неаполя, жила колись одна гарна дівчина веселої вдачі. Звали її Рестітута, і була вона дочкою тамтешнього шляхтича на ймення Мартіно Болгаро. У ту дівчину був закоханий без краю один юнак із сусіднього острова Прочіди, на ім'я Джанні, та й вона теж його любила. Не лише вдень прибував він, було, з Прочіди на Іскію, щоб кохану свою побачити, а інший раз то і вночі, не знайшовши човна, уплинь з одного острова до другого припливав, щоб тільки на мури її дому поглянути.
Отак любилися вони собі здалеку, аж сталося, що одного літнього дня дівчина гуляла сама-самісінька на березі морському, йдучи помалу од скелі до скелі й одриваючи ножем мушлі од каміння, та й дійшла непомітно до затоки, скритої за урвищем, де на той час спочивало в холодочку біля чистого джерела кілька сицилійців, що верталися фрегатом із Неаполя. Побачивши молоду й хорошу дівчину, яка ще не встигла їх помітити, вони врадили спільно схопити її та й повезти з собою; як же надумали, так і зробили. Хоч як кричала бідна дівчина, пірвали її, посадили на свого фрегата й попливли.
Як допливли до Калабрії, стали вони сперечатись, кому вона буде, та кожен хотів її собі мати; не дійшовши згоди, вирішили тоді, щоб уникнути небезпечної колотнечі, оддати дівчину сицилійському королю Фрідерікові, бо той, молодий іще лицар, вельми таке добро полюбляв; як прибули до Палермо, то так і вчинили. Король дуже вподобав хорошу бранку, та, бувши на той час трохи нездужалим, велів одвезти її до пишного палацу в своєму парку, що прозивався Куба, і доглядати там, поки він не прийде до здоров'я; як же велів, так і сталось.
Викрадення дівчини великої наробило на всій Іскії труси; найдужче те людей тривожило, що ніхто не знав, хто і звідки були ті викрадачі. Лише Джанні, якому та річ найбільше на серці лежала, довідався-таки, в яку сторону пішов фрегат, і, не чекаючи інших вістей, спорядив свого кораблика та й рушив уздовж берега од Мінерви до Скалеї в Ка-лабрії, розпитуючи всюди про свою кохану. У Скалеї сказано йому, що дівчину одвезли сицилійські моряки до Палермо. Джанні подався туди не гаючись; по довгих розшуках дознався він, що бранку подаровано королю, а той тримає її в Кубі.
Тяжко зажурився Джанні од такої вісті: не сподівався вже не то коханою своєю оволодіти, а й побачити її будь-коли. Та все ж, зрушений силою любові, одіслав корабля додому, а сам лишився в Палермо, де його ніхто не знав. Часто ходив юнак до тієї Куби і раз якось побачив-таки біля вікна свою кохану, помітила й вона його; обоє були без міри врадувані сій зустрічі. Постерігши, що нікого навкруги не видно, Джанні підійшов ближче, і вона сказала йому, як він зможе до неї дістатися. Добре розглянувшись по замку і парку, він пішов звідтіля, щоб повернутися аж уночі.
Як ізвернуло з полуночі, Джанні знову був уже там; видряпавшись по муру, такому гладенькому, що й дятлові не було за що зачепитись, він переліз у сад, знайшов там жердку, приставив її до вікна, що вказала йому Рестітута, і досить легко добрався до нього. Красуня, яка доти була з ним недоторканою, бережучи своєї честі дівочої, бачивши тепер, що все пропало, вирішила, що найкраще буде, як вона оддасть її Джанні: уволить уже його бажання, а він, може, визволить її звідси. Тим вона зарані одчинила вікно, щоб легше було йому в кімнату дістатись. Тихо влізши через вікно, Джанні ліг коло неї в ліжко. Вона ще не спала і передусім одкрила йому свої думки, благаючи коханого вирятувати її з сієї неволі. Джанні одказав їй, що нічого милішого не може для нього бути, і як він прийде до неї завтра, то все вже влаштує для втечі. Тоді закохані обнялися міцно і, зазнавши кілька разів найвищого блаженства, яке може дати любов, так і заснули в знемозі, як були, обнявшися.
Тим часом король, якому дівчина зразу припала була до вподоби, згадав про неї і, чуючись уже добре на силі, надумав піти до неї, хоч ніч уже й минала; взявши з собою кількоро слуг, він подався з ними потаймиру до Куби. Увійшовши в палац, він велів потихеньку одчинити двері кімнати, що в ній, як йому було відомо, спала дівчина, і ввійшов туди з посвіта-чем у руці. Глянув на ліжко і побачив, що бранка його спить голим голісінька, обійнявшися з якимось юнаком. Страшенним гнівом закипіло королеве серце; ані слова не зронив Фрідерік і ледве стримався, щоб не заколоти обох кинджалом, що завжди при боці носив. Та зваживши на те, що не подоба-річ не то можновладцеві, а й простому чоловікові убивати людей сонних і безборонних, він погамував свій порив і вирішив, що краще буде спалити їх привселюдно на кострищі. Звернувшись до вірника свого, який його супроводив, він промовив:
– Як ти гадаєш, що мені зробити сій перелюбниці, на яку я покладав надії?
Потім почав питати, чи не знав він того зухвалого юнака, що пробрався потай до його дому і насмілився вчинити йому таку ганьбу і зневагу. Слуга одказав, що йому ніколи не доводилось раніш того юнака бачити. Розгніваний король вийшов з кімнати, велівши схопити зо сну обох коханців, як є, голими, зв'язати їх і привести серед білого дня на майдан у Палермо, де, припнувши обох до стовпа спиною одне до одного, виставити до третьої години на людське позорище, а потім того спалити на покару. Давши таке
