Уже на сході заясніло і сонце промінням своїм усю нашу півкулю освітило, коли Ф'ямметта, пробудившись од веселого щебету птичого, що од самого світу лунав із дерев та кущів, устала й веліла підняти решту товариства. Тихою ходою подавшися в поле, гуляла вона по широкій долині серед росяних трав, про те, про се з дамами і кавалерами своїми розмовляючи. Як же сонце підбилося вгору і взяло припікати, повернула королева з усіма разом додому; там покріпились вони по невеличкій тій утомі добрим вином та солодощами і пішли гуляти в свій чудовний сад аж до обіду. Обачний каштелян наготував тим часом питимого й їдимого, і вони, заспівавши попереду під цитру жвавої підскоцької, посідали на королевин наказ до столу. Пообідавши весело, але при-звоїто, не забули й потанцювати, як заведено, з музикою і піснями. Потім того королева одпустила всіх на спочинок; хто пішов спати, а хто в саду, як хотів, бавився. По третій же годині з полудня всі зібралися знову, як веліла королева, Давнім звичаєм біля фонтана; сівши Ф'ямметта на чільному місці, подивилась па Панфіла, посміхнулась і казала йому розповісти на почин якусь історію з щасливим кінцем. Той охоче послухався і почав такими словами.

Багато є в мене, люб'язні мої дами, цікавих історій, які б годилися для початку сьогоднішнього веселого дня, та найбільше припала мені до душі одна, бо вона не тільки щасливо кінчається, як того вимагає наша умова, а й показує незаперечно, які святі, могутні й добродайні сили кохання, що його деякі невігласи насмілюються несправедливо ганити і гудити. Се вам повинно бути дуже приємно, бо, якщо я не помиляюсь, усі ви тут, здається, закохані.

Так от, як читали ми в стародавніх літописах кіпрійських, жив колись на острові Кіпрі один родовитий чоловік на ймення Арістіпп, що благами жизняними усіх своїх земляків перевершував і міг би вважати себе цілком щасливим, якби доля не скривдила буланого в одному. Річ у тім, що той Арістіпп мав кількох синів, а серед них один був більший на зріст і кращий на вроду за всіх інших, зате вдався якимось недоумкуватим. Звали його по-справжньому Галезо, та що ні вчителеве старання, ні батькова ласкава й грізна наука, ні якісь інші заходи не могли втовкмачити йому в голову ні грамоти, ні доброго звичаю, і ріс той хлопець не як людська дитина, а наче яка тварюка (говорив, і то немов бекав), то всі його дражнили Кімоном, сказати б по-нашому Бараном. Тяжко журився батько тим сином-недолюдком, і, втративши всяку надію, він послав його на село - нехай там живе собі з наймитами, ніж тут бути сіллю в оці. А Кімонові воно ще й краще - грубі сільські звичаї більше припадали йому до смаку, аніж городянські.

От живе він отак у селі, робить дещо по хазяйству; одного дня, так як у пізні обіди, ішов він з ґирлиґою за плечима з одного хутора до другого та й зайшов у гай - гарний такий, густий і зелений (а діло було в травні місяці). Мабуть, щаслива доля привела його на поляну, оточену високими деревами; на тій поляні, коло прохолодної дзюркотливої криниці, спала на зеленій траві дівчина-красуня; легке прозорчасте одіння майже не ховало її тендітного тіла, тільки од пояса до ніг вкривав її тоненький білий покров; по боках у неї лежали дві жінки, а трохи подаль - якийсь чоловік; то були, певне, її слуги.

Як зуздрів її Кімон, то здалось йому, неначе отеє вперше він жіночу подобу побачив; сперся на свою ґирлиґу і, ні слова не мовлячи, пильно почав на неї дивитися з превеликим зачудуванням. В його лемехуватій душі, що противилася доти всім виховавчим зусиллям, щось немов ворухнулось, а в тупій голові прокинулась незвична думка - що се, мабуть, най-вродливіша істота, яку будь-коли вбачав смертний. Почав Кімон усі її принади поодинці перебирати: волосся, що золотим йому видавалось, чоло, ніс і губи, шию й плечі, а надто приваблювали його перса, ще не зовсім викруглені. Ставши зненацька з хлібороба красолюбом, він хтозна-як бажав заглянути їй у вічі, склеплені глибоким сном, і кілька раз поривався вже був розбудити її, щоб ті очі побачити. Та що ся дівчина здавалась йому без міри кращою за всіх, що він досі бачив, він думав, чи то часом не богиня яка; тямив уже трохи, що небесні створіння більше мають право на шану, ніж земні, то й здержався, ждав, поки сама прокинеться. Хоч і довгим йому здався той час, проте він не рушав із місця, охоплений незнаною досі розкішшю.

Через якусь годину дівчина (її звали Іфігенія) прокинулась раніше за свою челядь; підвівши голову й розплющивши очі, вона здивувалась, побачивши Кімона, що стояв перед нею, спершись на ґирлиґу.

– Кімоне, - спитала вона його, - чого ти шукаєш у сьому гаю в таку пору?

Кімона, бачите, всі знали в тій околиці, бо був із себе такий хороший, а дурний, та ще через те, що батько його був таким великим і багатим паном.

Юнак не сказав їй у відповідь ні слова; як побачив, що вона розплющила очі, почав пильно-пильно у них зазирати; йому здавалось, що погляд тих очей наповнює його душу якоюсь невимовне солодкою млостю. Постерігши те його пильне придивляння, Іфігенія почала побоюватись, щоб неотеса не вчинив їй чогось лихого; тим-то вона розбудила хутенько свою челядь, устала й сказала йому:

– Ну, Кімоне, бувай здоров!

– Я хочу з тобою! - одказав Кімон.

Хоч же дівчина й не хотіла, щоб сей непевний хлопець ішов із нею, та ніяк не могла од нього одпекатись, і він таки провів її до самого дому, а потім пішов до батька і сказав, що годі вже, не хоче він більше на селі жити.

Батькові і всій рідні було се не вельми до мислі, та вони дозволили йому лишитись у городі: цікаво їм стало, звідки в нього зайшла та зміна. А Кімон, що його нечутливе досі на всяку науку серце вразила врода Іфігенії Амуровою стрілою, почав розумнішати од думки до думки, дивуючи тим батька, родичів і всіх знайомих. Спочатку він попрохав у батька дати йому такі самі одіння й окраси, як у інших братів, на що той згодився з радістю. Потім заприязнився з добре вихованими юнаками і переймав од них манери й поводження, притаманні людям благородним і надто закоханим, за короткий час, усім навдивовижу, не тільки грамоти навчився, ба й на філософії почав незгірше розумітися. Далі, все через ту любов до Іфігенії, не тільки одмінив свій грубий простацький голос на приємний і делікатний, а й сам став добрим співаком та музикою, незрівнянним вершником і досвідченим знавцем військової справи, як сухопутної, так і морської. Не буду тут широко про всі його доблесті розводитись, скажу тільки, що не минуло й чотирьох літ із дня першого закохання, як він перевершив усіх кіпрійських юнаків шляхетними звичаями та лицарськими достоїнствами своїми.

Що ж, любі мої дами, можна сказати про сю дивну зміну? Треба гадати, безперечно, що в благородній Кімоновій душі крились багатющі дари небес, та заздрісна фортуна тримала їх у міцних заковах десь на самому споді серця, і лиш Амур, сильніший за фортуну, розбив і розірвав ті ланцюги, розбудив приспаного духа, підняв його могутністю своєю з непроглядного мороку до ясного світла, показавши тим навіч, з якого занепаду може видвигнути він підвладну йому душу, до яких світлосяйних вершин її піднести.

Дарма, що Кімон, люблячи Іфігенію, перебирав інколи, звичаєм закоханих юнаків, через край, та батько не боронив йому того нічого, а, навпаки, ще дужче підохочував - ба-чив-бо, що завдяки тій любові син його стався з барана людиною. Юнак же (він зовсім одцурався свого справдешнього ім'я - Галезо, бо пам'ятав, що Іфігенія назвала його тоді Кімоном), бажаючи любов свою гідним чином увінчати, кілька разів сватався до дівчини, та батько її Кіпсей одказував, що Іфігенія вже заручена за Пасімунда, молодого родоського шляхтича.

Як надійшов час, умовлений для шлюбу, наречений послав людей по Іфігенію. Тоді Кімон сказав собі подумки:

«Нині настала пора, о Іфігеніє, показати тобі, як я тебе люблю. Завдяки тобі я став людиною; коли ж ти