Тоді графиня промовила:
– Я прошу вас переказати графові, мужу моєму, через якусь довірену особу, що донька ваша готова буде вволити його волю, коли впевниться, що він її справді так любить, як каже, а сьому вона тоді тільки повірить, як він пришле їй свого улюбленого персня, що завжди на руці носить. Якщо він пришле того персня, то оддайте його мені, а графові перекажіть, що донька згодна його прийняти, нехай приходить потаймиру; як же він прийде, то непомітно покладіть мене до нього в постіль замість доньки вашої. Може, дасть Бог, зайду я в тяж і потім уже, мавши персня на пальці й дитину од нього на руках, я прдаилю його до себе і житиму з ним, дякуючи вам, як подобає жити з своїм подружжям.
Трудною річчю здалося панії виконати графинине прохання, бо вона боялась увести дочку свою в неславу; проте, подумавши, що зробить спасенне діло, як допоможе повернути мужа такій достойній дамі, і, побачивши, що та прийшла до неї з щирим серцем, не тільки приобіцяла графині все зробити, а й приступила не гаючись до діла.
Через кілька день, діючи за намовою графині з великою обережністю, вона дістала того персня, хоч і нелегко було графові з ним розставатися, а потім замість дочки своєї хитро підсунула Бертранові Жілетту. Уже при перших зляганнях, яких так жагуче прагнув граф, з Божого призволу графиня зачала в лоні двох синів-близнюків, як то виявилося згодом в часі пологів. І не один тільки сей раз та пані дала Жілетті змогу сходитись із своїм мужем, а ще багато разів, і влаштовувала все так скрито, що ніхто про те нічого не знав.
Граф, думаючи, що засягає ласки не в дружини, а в коханої дівчини, дарував їй щодосвітку, перед тим як іти, всякі коштовності, які графиня пильно зберігала. Відчувши себе при добрій надії, Жілетта вирішила не турбувати більше панії такими послугами і сказала їй:
– Добродійко, дякуючи Богові та й вам, яко ґречним, Дістала те, чого бажала; пора ж тепер мені дещо для вас зробити та й їхати звідси.
Пані сказала, що дуже рада була допомогти в чімось графині, та чинила так не в надії на винагороду, а тому, що вважала се за добру справу. На те Жілетта їй одповіла:
– Я дуже тішусь тим, добродійко, і готова дати вам, що ви в мене попросите, не як заплату, а Богу в прийом, бо здається мені, що так воно й годиться.
Тоді пані, бувши в великій сутузі, попрохала, переборюючи сором, сто лір на посаг своїй дочці. Графиня, побачивши її збентеженість і зваживши на її велику скромність, дала їй п'ятсот лір і в додачу багато дорогих клейнодів, що теж не меншого були варті. Без міри задоволена пані не здякувалась графині, а та, попрощавшися з нею, повернулася до себе в гостиницю. Пані ж тим часом, не хотячи, щоб Бертран до її дому заходив чи людей посилав, поїхала разом з дочкою на село до своїх родичів. Через деякий час і Бертран повернувся на виклик своїх підданців до Руссільйона, бо знав, що жінка покинула вже його володіння.
Дізнавшися, що граф виїхав із Флоренції до свого замку, Жілетта дуже зраділа. Сама ж вона лишилась у Флоренції, поки не повила двох синів, кап-у-кап схожих на батька, і не вигодувала їх до ладу. Коли настав, як їй здавалось, слушний час, вона рушила в дорогу і дійшла, ніким не впізнана, до Монпельє; тут вона одпочила кілька днів і розпиталася про графа. Довідавшись, що на всіх святих він має спорядити в Руссільйоні велику учту для дам і лицарів, вона подалася туди, перебравшися за прочанку, як і тоді, коли звідти виходила. Коли вже дами й лицарі зійшлися до Бертрана в замок і зібралися сідати до столу, Жілетта, не перемінивши одягу, ввійшла до великого залу з двома дрібними дітьми на руках, протовпилася до мужа, впала перед ним навколішки і промовила плачучи:
– Пане мій і володарю, я твоя нещаслива дружина, що блукала довго світами, аби ти міг вернутися до свого замку й жити в ньому. Богом заклинаю тебе, щоб ти дотримав обітниці, даної мені колись через двох дворян, моїх посланців: ось у мене на руках не одно дитя од тебе, а двоє, а ось і твій перстень. Прийми ж тепер мене, як дружину твою, по тому твоєму слову.
Граф дуже здивувався тим словам, признався до персня й до синів, що були на нього достеменно схожі, і спитав розгублено:
– Як же се могло статися?
Тоді Жілетта на великий подив графові і всім присутнім розповіла їм по порядку, що і як. Переконавшися, що жінка каже щиру правду, бачачи її вірність і мудрість, а також двох любих синочків, граф вирішив додержати свого слова і здатися на просьби підданців і підданок своїх, що всі в один голос благали його вшанувати її, яко законну жону свою. Поборовши свою гордовиту жорстокість, він підвів Жілетту, обняв і поцілував, признавши її дружиною своєю, а дітей своїми спадкоємцями. Велівши убрати графиню в пристойне одіння, справляв він потім кілька днів на превелику радість усім своїм васалам веселі та пишні бенкети. З того часу він полюбив дружину свою щирим серцем і поважав її та шанував цілою душею.
Алібек іде спасатися в пустинь; відлюдник Рустіко навчає її, як заганяти диявола в пекло; повернувшися звідти, вона виходить заміж за Неербала
Діоней, що уважно слухав королевиної оповідки, діждався її кінця і, знаючи, що тепер слово буде за ним, не став чекати наказу, а тільки всміхнувся і почав:
– Любі мої дами, ви, мабуть, ніколи не чули, як заганяють диявола в пекло; тим-то, не одбігаючи далеко од сьогоднішньої нашої матерії, я хочу розказати вам про те; можливо, моє оповідання прислужиться спасінню душ ваших і дасть вам пізнати, що хоч Амур радше витає в веселих палатах та в розкішних кімнатах, аніж в убогих хатах, проте іноді проявляє силу свою і в темних лісах, крутих горах та пустельних печерах, що свідчить про його всевладність і всемогутність.
Приступаючи ж до самої речі, скажу тепер, що в Берберійському царстві, у місті Капсі, жив колись один багатий чоловік; мав він кількоро дітей, а між ними й гарненьку та миленьку дочку на ім'я Алібек. Дівчина та, не будучи християнкою, чула, проте, од деяких християн, що в їхньому місті бували, яка хороша їхня віра та богослужіння. От раз і спитала вона в одного захожого, яким чином можна найкраще Богові услужити. Той сказав, що найліпше ті люди Богові служать, котрі, речей світових уникаючи, душі свої в Фіва'ід-ській пустині спасають. Недійшла розумом дівчина (їй тільки чотирнадцятий рочок минав), не то що з якогось свідомого прагнення, а от собі з дитинної примхи, не сказавши нікому ні слова, другого дня рано-вранці рушила потихеньку одним одна в дорогу до тої пустині Фіваїдської і за кілька день не без труднощів - що-то охота! - прибилась до якогось пустельницького скиту. Забачивши здалеку хижку, вона попрямувала до неї і наткнулася у дверях на святого спасенника.
Він дуже здивувався, що вона сюди зайшла, і спитав її, чого вона тут шукає. Дівчинка одповіла йому, що з Божого надиху прийшла сюди шукати такого, хто б навчив її, як повинно служити Богові. Побачивши пустельник, що вона молода і вродлива, збоявся, щоб нечистий не підкусив його, якщо він її до себе прийме, похвалив її за спасенні думки, дав попоїсти їй лопуцьків, кисличок та фініків, напоїв водою і сказав:
– Дочко моя, пройди трохи далі, там живе один святий муж, який краще за мене може тебе на путь спасіння справити; іди ж до нього.
Дівчина пішла далі, куди показав їй пустельник, але й другий спасенник одвітував їй так само; так, мандруючи пу-стинню, приблукала вона до скиту, де спасався один молодий відлюдник на ймення Рустіко, чоловік благий і побожний, і звернулася до нього з тим самим питанням. Відлюдник, бажаючи поставити на пробу свою твердість, не одіслав її, як інші, а лишив із собою в своїй келії. Як настала ніч, він постелив їй постіль із пальмового віття і поклав її спати. Та тут присіла його зненацька велика спокуса, і твердість його почала м'якнути; побачивши, що несила його тій спокусі опиратися, він уже не борюкався, а піддався їй до решти і, відкинувши набік святі помисли, молитви та бичування, зводив собі на думку, яка вона гарна та молода дівчина, та почав уже й способу прибирати, як би її на гріх підвести, так щоб вона про його спорзні наміри не догадалась. Розпитавши її де про що, переконався Рустіко, що вона ще не знала мужчини і справді така проста душею, як і здається, та й вирішив, що зможе підмовити її на все під покривкою служіння Богові.
