присуду.
– А крім нас двох, тут немає нікого? - поцікавився Фе-рондо.
– Та де, - одказав чернець, - тут є тьма-тьменна грішних душ, тільки ти їх не можеш ні бачити, ні чути, як і вони тебе.
– А чи далеко ми од нашого села? - спитав Ферондо.
– Еге, - сказав чернець, - може, сто верстов за Нава-ляй-Купою.
– Овва! Таки далеченько, - сказав Ферондо. - Отам же, мабуть, і починається позасвіття.
На таких розмовах і на такому хлібі з березовою кашею в додачу прожив Ферондо мало не десять місяців, а щасливий панотець тим часом учащав до його жіночки та й утішався з нею на вигоді, як хотів. Та де взялося на їхню голову лихо - жінка завагоніла і, почутивши теє, сказала абатові. Тоді подумали вони вдвох, що пора вже Феронда з чистилища на сей світ повернути, щоб він тую славу покрив. От на другу ніч той чернець-доглядач за наказом абата пішов до нього в підземелля і заволав не своїм голосом:
– Радуйся, Ферондо, бо Господь Бог зволив тебе на той світ одпустити! Як повернешся на землю, матимеш сина од жони своєї, котрого наречеш Бенедиктом, се єсть благословенним, бо Всевишній дарує тобі сю ласку молитвами праведного абата і жінки твоєї та заступництвом святого Бене-дикта.
Почувши сії слова, Ферондо вельми зрадів і сказав:
– Оце те, що мені треба, дай, Боже, здоров'я Господові Богу, панотцю нашому, святому Бенедиктові і жінці моїй медяній, сиряній та масляній!
Усипавши знов Ферондові у вино того порошку стільки, щоб на чотири години заснути, і велівши переодягти його знову в свою одежу, абат разом із ченцем переніс його нишком у той гробовець, де він лежав похований.
Назавтра рано Ферондо прочумався, уздрів крізь щілочку в камені світло, якого не бачив уже десять місяців, і, подумавши, що він отеє воскрес, почав гукати:
– Одчиніть мені, одчиніть!
Тоді вперся головою в кам'яне віко гробівця і давай його підіймати, аж тут надбігли ченці з ранньої служби; вони впізнали голос Феронда і, побачивши, як мрець устав з домовини, з великого перестраху ну тікати до абата. Він же, домолившися (удав, що саме був на розмові з Богом), сказав:
– Не лякайтеся, діти мої, возьміте хреста і води свяченої та й ходімо побачимо, яке чудо явила нам Господня всемогутність.
Так же вони й зробили. Ферондо, блідий-блідий - сказано, стільки місяців світу Божого не бачити! - уже вийшов із склепу; вгледівши абата, він бухнувся йому в ноги й заговорив:
– Отче велебний! Був мені такий оглас, що ваші та жінчині молитви й заступництво святого Бенедикта вертають мене од мук чистилища на світ Божий. Нехай же благословить вас Господь усяким гараздом і нині, і присно, і вовіки віків!
– Хвала всемогутньому Богові, - рече тоді абат. - Іди ж, сину мій, чудовно воскрешений і утіш жону твою, що з сліз не висихала, відколи- ти сей світ покинув. Однині будеш ти вірним другом і рабом Господнім.
– Еге ж, панотченьку, - сказав Ферондо, - так мені й там казали. Дайте ж мені швидше до жінки добратися, я вже з нею всмак націлуюся, бо страх як її люблю.
Абат, лишившися з своїми ченцями, хтозна-як тому чудові дивувався і завів із ними благогласно «Господи помилуй». А Ферондо подався до свого села, і всякий, хто його бачив, сахався од нього, мов од якого страшидла; він же окликав їх і казав усім, що воскрес. Жінка теж його спочатку перелякалася. Та як оговтались люди й побачили, що він справді живий, почали його про той світ розпитувати, а він немов порозумнішав і дуже доладно розповідав усім, як там маються їхні померші душечки, та правив усякі небилиці про те чистилище. І про те розказав привселюдно, що благовістив йому архангел Гавриїл перед тим, як він мав воскреснути. Щоб же те просвіщення справдилось, вернувся він із жінкою додому і, знову вступивши в свої господарські права, зачав із нею (так йому здавалось) дитину. На щастя, випало так, що жінка привела сина саме вчасно - на думку тих дурнів, що думають, ніби жінка важкою ходить рівно дев'ять місяців. Хлопчика назвали Бенедиктом Феронді.
Повернення Феронда і його розповіді ще більше піднесли славу про святість абата, бо майже всі вірили, що чоловік той справді воскрес. А Ферондо, діставши за свою ревнивість бог знає скільки лупок, вилікувався од неї, як і обіцяв абат його дружині, і вже ніколи не ревнував. Жінка була тим дуже задоволена і жила з ним у добрій злагоді, не забуваючи, проте, час од часу приймати праведного абата, що так пильно і Щиро услужив їй у великій притузі.
Жілетта з Нарбонни виліковує короля французького од свища, за те він видає її за Бертрана Руссільйонського; той, одружившися з нелюбою, кидає її з погордою і їде в Флоренцію; закохавшися там в одну дівчину, він спить замість неї з Жілеттою і сплоджує з нею двох синів; згодом він полюбить її і житиме з нею, як із дружиною
Залишалось тепер говорити самій лише королеві, бо Діо-неїв привілей був нерушимий, а Лауретта вже скінчила свою оповідку. Не чекаючи запросин, вона почала з веселим видом:
– Як можна після Лауреттиної історії розповісти щось цікаве? Добре ще, що вона не була першою, бо тоді б вам і поготів мало що до смаку припало; не знаю, чи вподобаються вам ті дві, які ще сьогодні оповідати маємо. Та розповім вам усе-таки одну притчу, що до нашої умови підходить, яка вже буде, така й буде.
У французькому королівстві жив один вельможа на ім'я Інар, граф Руссільйонський, що, будучи чоловіком кволого здоров'я, завжди тримав при собі лікаря, якого звали метр Жерар із Нарбонни. У того графа був синок-одинець на ймення Бертран, хлопчик гарний і милий, а з ним укупі росли й інші діти його верстви, між ними й дочка того лікаря на ймення Жілетта. Вона страх як закохалася в того Бертрана, більше, мабуть, ніж то пристало на літа її піддівочі. Як помер старий граф, приручивши сина королівській опіці, Бертран мусив поїхати до Парижа, чим незмірно засмутив дівчину. Через деякий час помер і її отець, і вона боже як хотіла в Париж до Бертрана поїхати, аби тільки приключку яку знайти, та се їй довго не вдавалось, бо на неї, на сироту багату, люди дуже пильне мали око. Уже вона й на порі стала, та все не могла забути Бертрана і одмовляла, жодної причини не подававши, багатьом сватачам, за яких її родичі єднали.
Отак палала дівчина чимраз дужче коханням до Бертрана, що став уже, як їй казано, вродливим юнаком, коли почула якось, що у французького короля після зле вилікуваної пухлини на грудях залишився свищ, який дуже йому дошкуляв і болів; багато лікарів бралися вже його курувати, та королю все не кращало, а гіршало; зневірившись у всіх, він не приймав більше нічиєї ради. Почувши про те, Жілетта дуже зраділа: се була для неї добра приключка, щоб поїхати до Парижа, а якби виявилось, що болячка в короля така, як вона думала, то знайшовся б спосіб дістати Бертрана собі за мужа. От насушила вона якогось зілля, помічного од тої хвороби (чимало-бо перейняла од батька лікарської науки), сіла на коня та й поїхала до Парижа. Передусім постаралася побачити там Бертрана, а потім пішла до короля і попрохала його, щоб він був ласкавий показати їй свою болячку. Король, бачачи перед собою таку гарну й люб'язну дівчину, не зміг їй відмовити і показав. Придивившись до тієї болячки, Жілетта побачила, що напевне зможе її вигоїти, і сказала:
– Монсеньйоре, коли ваша ласка, я сподіваюся з Божою допомогою за тиждень вилікувати вас од сієї хвороби, жодного не завдаючи вам болю і клопоту.
Король тільки засміявся собі подумки: «Уже за те щонайкращі лікарі бралися, та й то ні, а що може се молоде дівча?» Подякувавши Жілетті на добрім слові, він сказав їй, що вирішив не вдаватися більше до медиків.
Тоді Жілетта сказала йому:
– Монсеньйоре, ви гордуєте моїм умінням, тим що я дівчина, та ще й молода, але знайте, що я не самоука лікарка: мене вмудрив Господь і навчив метр Жерар із Нарбонни, покійний батько мій і славетний
