– Еге, - каже Бруно, - гляди, чи не Філіппова то коханка?

– Мабуть, що так, - каже Каландріно, - бо він покликав її, і вона пішла до нього в покої, та то дарма: в сьому ділі я не то з Філіппом, а і з самим Ісусом Христом потягався б. Так вона мені, брате, до натури припала, що не говори.

– Добре, - каже Бруно, - я вже для тебе, друже, розіз-наю, що і як; хоч вона, може, й живе з Філіппом, та я тобі те діло швидко влаштую, бо то моя знайома. Тільки як зробити, щоб Буффальмакко про те не довідався? Аби я з нею слово сказав, уже він тут і вродився.

– То нехай, - каже Каландріно, - про Буффальмакка мені байдуже, а от Нелла треба стерегтись, бо він же Тессин родич і може нам на заваді стати.

– Правда твоя, - каже Бруно.

Бруно таки й справді знав, хто така та дівчина, бо бачив, як вона приїхала, та й Філіппо йому казав. Коли Каландріно одвихнувся од роботи, щоб піти на неї подивитись, Бруно розказав про все Неллові й Буффальмаккові, і вони змовились нишком усі гуртом, як їм пожартувати з того закохання. От Каландріно вернувся, а Бруно й питає його потихеньку:

– Ну як, бачив?

– Бачив, - каже Каландріно, - то ж згуба моя!

– Ану ж, піду і я на неї подивлюсь, - каже Бруно. - Коли се та, що я думаю, то я вже все влаштую, будь певен.

Тоді спустився вниз і, побачивши Нікколозу вкупі з Філіппом, розказав їм, хто такий Каландріно і що він забрав собі в голову, та й умовився з ними, що кому говорити й робити, щоб із закоханого простака поглузувати. Повернувшись до Каландріна, він сказав йому:

– То вона і єсть, тільки нам треба діяти обережно, бо як дізнається про те Філіппо, то не обберемося лиха. Що їй од тебе переказати, коли мені трапиться нагода говорити з нею?

– Скажи їй первим ділом, - каже Каландріно, - що я бажаю їй тисячу мірок ріження, що для жінок смачніше, ніж пряженя, а тоді скажи, що я завжди до її послуг, та ще спитай, чи їй чого не треба. Зрозумів?

– Зрозумів, - каже Бруно, - зроблю все як слід.

Як настигла година вечері і маляри зійшли в двір, де був Філіппо з Нікколозою, вони затримались там навмисне заради Каландріна. Каландріно так уже на ту Нікколозу поглядав, так кумедно кивав їй та моргав, що і сліпий би втямив, що до чого. Дівчина й собі показувала йому всякі фіглі, щоб його ще дужче до себе принадити, хоч і потішалася в душі з його химер, знаючи все од Бруна. Філіппо, Буффальмакко та інші розмовляли між собою і вдавали, що нічого того не помічають.

Через деякий час на превелике горе Каландрінові Філіппо й Нікколоза пішли; як маляри вертались до Флоренції, Бруно сказав йому:

– Чоловіче, вона з любові до тебе тане, як сніг на сонці. Якби ти ще взяв із собою сюди цитру та заспівав їй кілька любовних пісеньок, то вона б до тебе і з вікна вискочила.

– Ай правда, - каже Каландріно, - може, взяти її, га? Як ти думаєш?

– Авжеж, візьми, - каже Бруно.

– От бачиш, - каже Каландріно, - а ти мені зразу не вірив, як я тобі сказав. Я, брате мій, такий: на котру гляну, то вже й моя. Хто б іще зумів одним замахом таку кралю прилюбити? Куди там тим молодим жевжикам, що шмигляють туди-сюди, та за тисячу років і трьох жмень зерняток не налущать! А ще побачиш, як я цитру візьму, оттоді що буде! Я ж, бач, іще не який і старий, вона те добре постерегла, а ще дужче впевниться, як візьму її за боки. Побий мене бог, такого дам їй жару, що бігатиме за мною, як цуцик!

– А певно, - каже Бруно, - ти її добре вгонобиш: я вже мов бачу, як ти тими зубиськами своїми їй у рожеві вустонька вп'явся та в рум'яні лиця, ще, гляди, отак цілком і проковтнеш!

Слухаючи тієї мови, Каландріно немов переживав усе те наяву і ніг не чув під собою - ішов, виспівуючи та вистрибуючи, раденький, що дурненький.

Другого дня він узяв з собою цитру і на превелику втіху всьому товариству заспівав під тую пригравку кілька канцон. Незабаром він до того захопився Нікколозою, що зовсім закинув роботу і тисячу разів за день підходив то до дверей, то до вікна, то в двір вибігав, аби тільки її побачити, а дівчина, діючи з Брунової намови, всіляко його до тих зальотів заохочувала. Бруно служив між ними посередником, носив до Нікколози Каландрінові цидулки, а часом і йому приносив од неї листи або, коли її не було (вона частенько одвиха- лась), сам писав за неї ніжні послання, подаючи великі надії: нині я, мовляв, у батьківському домі і не можу з тобою бачитись, почекай трохи.

Бруно й Буффальмакко так повертали сю справу, щоб більше посміятися з Каландріна: вони брали в нього, нібито для передачі Нікколозі, то гребінець із слонової кості, то капшучок, то ножик, то ще який дріб'язок і йому часом щось приносили, нібито в віддарунок - підроблені копійчані перстеники тощо; Каландріно мав із того превелику втіху. Крім того, Каландріно могоричив їх не раз та й не два, щоб вони йому в сій справі підпомагали.

Отак морочили вони його місяців зо два, нічого, власне, на його користь не зробивши. Бачить Каландріно - робота вже наскінчу, а як він тепер нічого не доб'ється, то потім шкода й гадати; от і давай він квапити Бруна, щоб діло робив. Коли Нікколоза знов прийшла, Бруно, домовившись заздалегідь із нею та з Філіппом, що кому робити, сказав Каландрінові:

– Тут така штука, брате: сяя дівчина разів, може, зо сто обіцяла мені, що вчинить твою волю, та, бач, огинається, певно, вона тебе дурить, що слова не дотримує; та коли хочеш, то ми так зробимо, що буде вона твоя хоч по волі, хоч по неволі.

– Та зроби вже, будь ласкав, - каже Каландріно, - тільки швидше.

– А не збоїшся ти, - каже Бруно, - торкнутись до неї чарами, що я тобі дам?

– Та ні, - каже Каландріно.

– Коли так, - каже Бруно, - принеси мені шкураток із недоношеного ягняти, живого кажана, три дрібки ладану і свічку ярого воску, а я вже все влаштую.

Цілий той вечір Каландріно прополював на кажанів, поки не впіймав-таки одного в пастку, а тоді приніс Брунові все, що той загадав. Бруно пішов у кімнату, понаписував на шкуратку якісь характерницькі нібито знаки, оддав ті чари Каландрінові й сказав:

– Знай, Каландріно, як ти тільки доторкнешся до неї сим приворотом, вона зразу піде за тобою і зробить усе, що ти схочеш. Якщо Філіппо сьогодні кудись одвихнеться, ти приступи до неї і тільки торкнись, а тоді йди в оту повітку з соломою - там буде найкраще, бо ніхто туди не заглядає, - і побачиш, що вона теж туди прийде, а як прийде, ти вже сам знаєш, що робити.

Каландріно зрадів тому невимовно і сказав:

– Ну, брате, про те не турбуйся!

Нелло, якого Каландріно найдужче остерігався, теж над ним потішався, тягнучи з усіма в один гуж; на Брунове прохання він пішов у Флоренцію до Каландрінової жінки і сказав їй:

– Тессо, ти пам'ятаєш, як побив тебе знічев'я Каландріно, коли ото прийшов із річки з камінцями? Тепер я думаю, що настав час йому оддячити: як ти сього не зробиш, я тобі більше не родич і не приятель. Він там смалить литки до одної жінки, а вона, падлюка, частенько з ним замикається, от і сьогодні вони мають зійтися. Сходи лишень туди, сама подивися та вичитай як слід своєму невірнику.

Як почула те жінка, розсердилась не на жарт - схопилась із місця й зарепетувала:

– Ах ти ж, латриго нещасний, так от що ти мені витворяєш? Богом святим божуся, я не пущу сього плазом!

Нахопила мерщій на себе накидку, взяла з собою служницю і почимчикувала слідом за Неллом туди, де робив чоловік. Коли Бруно побачив її оддалік, він сказав Філіппові:

– А он іще одна наша спільниця!

Тоді Філіппо зайшов туди, де працював Каландріно та інші майстри, і сказав:

– Панове, мені треба зараз у город з'їздити, а ви ж глядіть, працюйте тут пильно!

Пішов од них і сховався в таке місце, щоб його не видно було, - дивитись, що робитиме Каландріно. Той почекав трохи, поки, мовляв, господар од'їде, а тоді вийшов у двір, де зустрів Нікколозу саму; він розмовився з нею, а вона, знаючи добре свою ролю, підійшла до нього ближче і була з ним трохи ласкавіша, ніж звичайно. Тоді Каландріно доторкнувся до неї тими чарами і зразу ж подався до повітки, а Нікколоза слідком