Філомена вже замовкла, і всі похвалили розумну даму, що так хитро спекалась нелюбих зітхальників, а про шалену одвагу тих двох казали, що то вже не любов, а божевілля. Тоді королева, звернувшись до Елізи, промовила привітно:

– Тепер кажи ти, Елізо. Та, не гаючись, почала:

– Милії мої подруги, мадонна Франческа дуже мудро одв'язалась од закоханців, що лізли їй у вічі; я ж хочу розказати про одну черницю, яка при допомозі фортуни доладним словом уникла неминучої біди. Ви знаєте, що часто дурним дурні люди заходжуються вчити й наставляти інших, за що інколи доля карає їх по заслузі; так сталось і з абатисою, що була начальницею згаданої черниці.

Так от, щоб ви знали, є в Ломбардії монастир, славний своєю святістю та благочестієм; там серед інших черниць спасалась одна панянка доброго роду і чудовної краси; звали її Ізабетта. Раз якось вийшла вона до ґрат, щоб поговорити з якимось своїм родичем, та й закохалась в одного юнака, що прийшов туди з ним. Він, побачивши її вроду і спізнавши по очах її бажання, теж запалав до неї любов'ю, і довгий час те їхнє кохання залишалось, на превелике горе їм обом, без жодного скутку. Та що обоє вони того ревне прагнули, юнак добрав нарешті способу сходитись потаймиру з своєю черницею, і вони втішались одне одним не раз та й не два.

От ходить він так до неї нишком, аж одна якась черниця тамтешня пристерегла раз уночі, як він попрощався з Ізабет-тою й вийшов од неї; ні він, ні вона тої підглядачки не помітили. Та черниця сказала про се іншим і хотіла вже внести в уха старшій матері, яку звали мадонна Узімбальда, - усі черниці, та і з мирян, хто знав, вважали її за святу й честиву жінку. Та потім черниці порадились і вирішили влаштувати так, щоб абатиса змогла застати провинницю на гарячому вчинку - тоді вже годі їй одмагатись. Не кажучи нікому нічого, вони потаємне розподілили між собою години нічних чувань, щоб присочити її. Одної ночі Ізабетта, не знаючи про те нічого і не остерігаючись, закликала до себе милого, про що зразу ж довідались шепотинниці. Вони розділились на два гурти: одні чатували коло дверей Ізабеттиної келії, а другі побігли до абатисиного покою, постукали в двері і, коли та одгукнулась, засичали:

– Вставайте мерщій, паніматко! Ізабетта привела до себе в келію полюбовника!

А в абатиси та ночував саме один піп (частенько його до неї у скрині носили); почувши за дверми той галас, вона злякалась, щоб часом ревні черниці не вдерлися зопалу до її покою, тож устала мерщій, одяглася поночі, як могла, а на голову, думаючи, що бере велике запинало, що зветься в них псалтирею, нахопила з поспіху попові штани і миттю вийшла до них, замкнувши за собою двері.

– А де сяя богопротивниця? - гукнула.

Разом з іншими черницями, які з великого бажання впіймати Ізабетту на гарячому не звертали уваги, що в паніматки на голові, вона підбігла до келії молодої черниці, і вони всі гуртом виважили двері. Коханці лежали, обнявшись, у постелі; заскочені зненацька, вони розгубились і застигли на місці, мов тороплені. Черниці з наказу старшої матері схопили дівчину й повели в капітул, а юнак залишився в келії; він одягнувся і став чекати, що буде далі, - поклав собі дати доброго перегону тим преподобницям, якби вони скривдили його кохану, а її саму забрати з собою.

Сівши на своє місце в капітулі, оточена всіма черницями, які вп'яли очі в молоду провинницю і більш нічого не бачили, абатиса почала лаяти її послідущими словами, що вона своїми грішними й ганебними вчинками сплямила святість, і честь, і добру славу монастиря, якби хто дізнався про ту соромоту; за лайками пішли престрашні погрози. Засоромлена й налякана дівчина, свідома своєї вини, не знала, що сказати в відповідь, і мовчала, сподіваючись, що хтось за нею обстане; коли абатиса почала бештати її ще гірше, вона ненароком підвела очі й побачила в неї на голові штани, а по боках зав'язки теліпаються. Зрозумівши, в чому річ, дівчина осміліла й сказала:

– Паніматко, боже вам поможи, зав'яжіть спершу запинало, а тоді вже говоріть мені, що завволите.

Абатиса, не втямивши, проти чого се вона сказала, гримнула:

– Яке там запинало, непотребнице? Бач, вона ще й жартує! Хто нагрішив, тому не до жартів!

Тоді дівчина сказала вдруге:

– Паніматко, я ще раз вас прошу: зав'яжіть запинало, а тоді вже мене повчайте.

Тоді черниці стали дивитись старшій матері на голову, а сама вона лапнула руками та й догадалась ізразу, проти чого се говорила Ізабетта. Згадавши про свій власний гріх і побачивши, що вже його тепер не втаїш, вона зачала з іншої бочки, зовсім не такої співаючи, як було спершу, і закінчила свою казань тим, що нема змоги встерегтися плотської спокуси, тож нехай кожна розважається, як уміє, але потайми-ру, як і досі було. Одпустивши дівчину, вона вернулась у кімнату, до свого попа. Ізабетта ж пішла в келію до свого любчика і не раз іще водила його до себе потому на зло своїм заздрісницям. Которі ж черниці не мали доти полюбовників, намагались согрішити нишком з ким бог пошле.

Як Еліза докінчала свою оповідку і всі оддали хвалу Богові за те, що він порятував молоду черницю од злоби її заздрісних сестер, пославши їй несподіване щастя, королева веліла заступити чергу Філостратові. Той, не чекаючи іншої спонуки, почав:

– Прекрасні мої дами, той лемехуватий суддя-провінціал, про якого я говорив вам учора, не дав мені розказати однієї історійки про Каландріна, що вертілася в мене на думці, а тим, що всі його пригоди слухаються завше весело, хоч про нього та товаришів його вже тут чимало оповідано, подам до уваги товариства те, що думав розказати вчора.

Тут уже досить говорилось, хто такий був Каландріно і всі інші люди, про яких буде мова, тим не варто мені широко про те розводитись. Так от, у Каландріна померла тітка, лишивши йому в спадок двісті лір мідяками, і він надумав купити собі маєтність; де, було, побачить якого фактора, зараз починає землю напитувати, так немов у нього в кишені десять тисяч золотих флоринів, та коли діло доходило до ціни, вже було й по торгу. Бруно й Буффальмакко знали про те й казали Каландрінові не раз, що краще на ті гроші погуляти разом з товаришами; нащо йому та земля, хіба коники з неї ліпити? Та Каландріно не зважав на тії речі і жодного разу їх не пригостив. Одного дня стояли два товариші, на те бідкаючись, а тут надійшов до них випадком третій, теж маляр (звали його Нелло); от і надумали вони всі втрьох поживитись Каландріновим коштом. Рада в раду, та й домовились між собою, що і як робити.

От вийшов Каландріно другого дня вранці з дому, а вони вже на нього чигають; небагато ще й пройшов, як уже перестріває його Нелло та й каже:

– Добрий день, Каландріно!

– Дай, Боже, доброго здоров'я! - одказує Каландріно. Тут Нелло зупинився раптом і видивився на нього.

– Чого се ти так на мене видивляєшся? - питає Каландріно.

А Нелло йому й каже:

– Чи з тобою сю ніч нічого не трапилось? Ти якийсь ніби сам не свій.

– Ой лишенько, що ж воно таке? - стривожився Каландріно. - Як по-твоєму, що в мене?

– Та хто зна, - каже Нелло, - ти ніби трохи не той став, а втім, може, се мені тільки здається.

Отак поговорив із ним та й пішов собі. Іде далі Каландріно - хоч і не болить йому нічого, а вже на душі якось мар-кітно, - аж тут Буффальмакко, побачивши, що Нелло пішов, приступив до нього, поздоровкався і спитав, чи він часом не хворий.

– Та не знаю, - каже Каландріно, - от і Нелло допіру сказав мені, начебто я змінився, чи що, може, воно й так, а може, й нічого.

– Еге ж, нічого та ще щось, - каже Буффальмакко, - мені здається, що се не ти, а тільки снасть твоя.