краще того докажуть. Тут не раз уже говорено, любії мої подруги, про могутню й нездоланну силу любові, але про неї сказано ще далеко не все, хоч би ми цілий рік про неї тільки й говорили; вона не лише ввергає закоханих у різні смертельні небезпеки, але іноді й живих заганяє в домівки мертвих. До тих історій, які вже були тут розказані, я хочу додати ще одну; з неї ви дізнаєтесь не тільки про велику силу кохання, а й про те, як одна мудра жінка зуміла спекатися двох зальотників, які були їй не до мислі.

Так от, у місті Пістойї жила колись красуня вдова, у яку закохались випадком два наші земляки флорентинці, що жили там у вигнанні; одного звали Рінуччо Палерміні, а другого Алессандро К'ярмонтезі. Обидва вони намагалися всіляко запобігти її ласки, хоч один не знав нічого про любов другого. І Рінуччо, й Алессандро настійливо залицялись до сієї благородної дами (імення її було Франческа де Ладзарі), писали їй листи і присилали посланців; вона ж якось необачно вислухала була їхні прохання, не зумівши дати їм своєчасної відправи, тож, щоб мати нарешті спокій од упертих залицяльників, надумала попросити од кожного з них певної послуги, якої, так вона гадала, вони не зможуть виконати, що дасть їй пристойний привід припинити з ними всякі стосунки. А надумала вона ось що. Якраз того дня помер у Пістойї один чоловік дуже лихої слави, хоч і значного роду, а ще до того такий із себе стидкий, бридкий та поганий, що, хто його не знав, той одного виду страшився; поховали його в; гробівці при церкві братів-міноритів. З сього- то похорону й вирішила скористатись мадонна Франческа; покликавши служницю, вона сказала їй:

– Ти знаєш, як набридають мені своїми зальотами що-дня-щогодини ті два флорентинські кавалери - Рінуччо та Алессандро; вони мені обидва осоружні, і я рада здихатись їх будь-що-будь. От я й надумала завдати їм обом одну річ (бо вони хваляться, що все для мене зроблять), таку, що вони напевне не зможуть виконати, і тоді вже не будуть до мене чіплятись. Слухай же сюди: сьогодні вранці на цвинтарі братів- міноритів поховано Сканнадіо (так звали того плюгавця), побачивши якого живим, не то що мертвим, лякались найсміліші люди в нашому місті. Тож піди нишком спочатку до Алессандра і скажи йому ось що: «Мадонна Франческа веліла тобі передати, що настав час, коли ти можеш довести їй свою любов і дістати од неї те, чого ти допоминався, а як, так ось як. З причини, про яку ти дізнаєшся згодом, один її родич має принести їй сю ніч тіло Сканнадіо, що сьогодні вранці поховано, а вона, боячись такого мерця, того не бажає і просить од тебе великої послуги, - щоб ти пішов у обляги на цвинтар, заліз у гробовець до Сканнадіо, одягнув на себе його одежу і лежав там, ніби мертвий, поки по тебе не прийдуть, а як прийдуть, то дайся взяти без слова й без гуку: тебе понесуть до неї в дім, вона тебе прийме, і ти побудеш із нею, скільки треба; будь певен, пані про все подбає». Якщо він скаже - згода, то добре, а як одмовиться, то скажи йому од мого імені, щоб не ліз мені в вічі і не слав більше до мене листів та людей, як хоче на світі жити. Потім піди до Рінучча Палерміні і скажи йому так: «Мадонна Франческа каже, що ладна вволити твою волю, як ти зробиш їй одну велику послугу. Ти повинен піти опівночі на цвинтар, де поховано Сканнадіо, і, не кажучії ні слова, хоч би що побачив і почув, вийняти потихеньку мерця і принести до неї в дім; там ти дізнаєшся, чому вона сього забажала, і вволиш із нею свою волю; як же ти сього не зробиш, то не посилай більше до неї ні листів, ні людей».

Служниця пішла спочатку до одного, а потім до другого і переказала їм те, що веліла пані. Обидва одповіли, що заради неї підуть не то на цвинтар, а і в саме пекло. Служниця принесла ту відповідь мадонні Франчесці, і та стала чекати, чи справді вони такі шаленці, що все те зроблять.

Як настала ніч і люди обляглися, Алессандро К'ярмон-тезі вийшов із дому в самій камізельці і попрямував до цвинтаря, щоб лягти в гробовець замість Сканнадіо. І напав його по дорозі великий страх. «Куди я, дурний, іду? - подумав він. - Може, то її родичі, дізнавшись про мої зальоти, подумали, що вже було те, чого немає, і заманили мене нарочито, щоб там у гробівці убити. Коли се так, то пропаду я там задарма, і жива душа про те не знатиме, щоб покарати душогубів. Може, се який мій ворог таке надумав, а вона з любові до нього на те пішла». Тоді знов подумав: «А може, се й не так; даймо на те, що її родичі і справді хочуть принести Скан-надієве тіло до неї в дім, але ж певне не для того, щоб його цілувати й милувати. Може, сей чоловік допік їм чим-не-будь, і вони хочуть збагнітувати його труп. Вона каже, щоб я мовчав, хоч би що побачив і почув. А що, як вони заходяться очі мені виймати, зуби вибивати, руки рубати чи ще щось таке робити? Як же мені мовчати? А як я обізвусь, то вони мене впізнають, і знов буде лихо; та коли й не зроблять мені нічого лихого, все одно добра не буде - вони ж не понесуть мене до неї, а вона скаже, що я порушив її наказ, і не вволить моєї волі».

Отак міркуючи, він мало був додому не повернув, але сила любові гнала його вперед, подаючи вагомі протилежні докази. Прийшов він на цвинтар, одкрив гробовець. заліз усередину, роздягнув мерця, взяв його одежу на себе і, закривши знов гробовець, - ліг на місце Сканнадіо. Тут пригадав він собі, що то був за чоловік, здумав, що він чув про мерців - не лише на цвинтарі, а й деінде, і волосся йому стало дуба; йому здавалось, що Сканнадіо от-от устане й задушить його. Та палка любов перемогла сі боягузливі думки; Алессандро лежав, ніби мертвий, і чекав, що буде з ним далі.

Рінуччо й собі, як стала близитись північ, вийшов із дому, щоб виконати те, чого вимагала од нього дама, і опали його по дорозі всякі думки та гадки, чи не трапиться з ним отаке й таке, чи не попаде він з трупом Сканнадіо на плечах у руки міської варти, чи не засудять його тоді за чаклунство до спалення, а як і ні, то чи не розгніваються її родичі, як про те довідаються. Такі й інші сумніви спиняли його, не пускали на цвинтар, але тут він подумав: «Як! Невже я можу відмовитись виконати перше прохання сієї вельможної дами, котру я так любив і люблю, особливо тепер, коли я маю надію засягти в неї ласки? Ні, нехай і смерть, а зроблю те, що їй приобіцяв». Добрався до цвинтаря, знайшов той гробовець і одсунув потихеньку віко. Алессандро злякався непомалу, проте лежав нерушиме. Рінуччо, думаючи, що то Сканнадіо, схопив його за ноги, витяг із гробу, завдав собі на плечі й попрямував до дому мадонни Франчески; він не дуже-то дбав про трупа, що не раз стукався головою об лавки, які стояли обабіч вулиці, а ніч була така темна, що й не роздивишся гаразд, куди йдеш.

Коли Рінуччо доходив уже до самого дому (пані вже стояла з служницею край вікна й дивилась, чи принесе один зальотник другого, готова спекатись їх обох), його почула варта синьйорії, що якраз там улаштувала засідку на одного баніту; один вартовик розкрив зненацька ліхтар, щоб присвітити, і всі забряжчали списами й щитами і крикнули:

– Хто йде?

Як побачив те Рінуччо, то, не довго думавши, кинув додолу Алессандра і пустився чимдуж навтікача; Алессандро теж зірвався на рівні ноги і дав тягу, хоч на ньому було довге мертвецьке покривало. При світлі вартівничого ліхтаря пані добре розгледіла Рінучча з тілом на плечах, а також Алессандра в Сканнадієвому вбранні і здивувалася, що вони обидва такі хоробрі, проте дуже сміялась, як один кинув другого і обидва стали тікати. Вельми зраділа тому мадонна Франчес-ка й подякувала Богові, що визволив її од нелюбих залицяльників. Вона вернулась до себе в кімнату разом із служницею, псгсдкбіііись із нею на тому, що обидва кавалери, без сумніву, люблять її щиро, бо зробили, бачиться, те, що вона їм загадала.

Засмучений Рінуччо проклинав свою лиху долю, проте додому не пішов, а як варта потягла далі, вернувся на те місце, де він скинув свою ношу - мацав-мацав, шукаючи трупа, та так і не знайшов, подумав, що варта забрала. Мусив сердега додому йти, так і не дотримавши своєї обіцянки. Алессандро теж гернувся до себе додому, засмучений такою невдачею, так і не впізнавши, хто його ніс.

Назавтра люди побачили, що гробовець Сканнадіїв одкритий, а його самого там нема (бо Алессандро скинув трупа у глибку); по всій Пістойї пішли всякі чутки, простацтво гадало, що то чорти його вкрали. Обидва ж закоханці розповіли мадонні Франчесці, що вони зробили і що потім сталось, чому вони не змогли виконати повністю її наказу, і обидва жадали од неї приязні й любові. Але пані вдала, що не вірить ні тому, ні тому, і одказала твердо, щоб нічого од нї не ждали, бо вони не виконали її прохання. Таким чином пощастило їй од них обох одв'язатися.