– Що згублено, - одказав Тінгоччо, - того вже не знайдеш; а як би я до тебе прийшов, якби був згублений?

– Та ні, я не про те, - каже йому Меуччо, - я питаю тебе, чи не потрапив ти між грішні душі в геєну огненну?

– Та в геєну не потрапив, - одказує Тінгоччо, - а муки тяжкі за гріхи мої доводиться все одно приймати.

Тоді Меуччо почав його розпитувати докладно, за які гріхи які муки там накидаються, і Тінгоччо розказав йому про все. Потім Меуччо спитав у товариша, чи не міг би він на сім світі зробити чогось для нього. Тінгоччо одповів, що може, - нехай служить по ньому служби, проказує молитви й подає милостиню, бо се вельми помагає тогосвітнім душам. Меуччо сказав, що зробить се з дорогою душею, а коли Тінгоччо збирався вже одходити, Меуччо згадав про куму і, підвівши голову, спитав:

– Ага, Тінгоччо, добре, що я згадав! Яка там тобі кара за куму, що ти з нею спав на сім світі?

– Брате, - одказав йому Тінгоччо, - як опинився я на тому світі, був там хтось такий, що всі мої гріхи, бачиться, напам'ять знав. Він велів мені йти в таке місце, де я серед тяжких мук мав оплакувати всі переступи мої. Там зустрів я багатьох товаришів, засуджених до таких самих мук, як і я; стоячи між ними, я згадував про той гріх, що творив колись із кумою, і чекав за нього ще страшнішої кари, ніж та, якої мені завдавали: горю в огні, а сам увесь аж трушуся. Один якийсь грішник, що був поруч зо мною, побачив те й питає: «Що ж такого ти зробив, чим ти більше согрішив проти нас усіх, що і в огні стоя тремтиш?» - «Гай-гай, мій друже, - кажу я йому, - тим я тремчу, що жду нової кари за претяжкий гріх, що сотворив я на землі». - «Який же то гріх?» - питає він. А я й кажу: «Такий гріх, що з кумою спав да так із нею жирував, що до смерті дожирувався». А він тоді почав із мене глузувати. «Тю, дурний! Не бійся, тут куми не йдуть у рахубу!» Як я тії слова почув, то зразу заспокоївся.

Розказує він йому все оте, а тут уже й світ от-от близько.

– Прощай, Меуччо, вже мені пора, - промовив Тінгоччо і здимів.

Як почув Меуччо, що куми на тім світі не йдуть у рахубу, то почав глузувати з себе, що який-то він був дурний, що не займав кум, хоч і не раз йому така нагода траплялась. Відтоді він порозумнішав і діяв уже сміливіше. Та й сам брат Рінальдо, якби був сеє знав, зміг би був підмовити свою куму без зайвих мудрацій.

Уже стиха повіяв легіт, бо сонце на спадень хилилось, коли король скінчив свою оповідку; тим що далі не було вже кому говорити, він ізняв вінець із своєї голови й поклав його на голову Лауретті з такими словами:

– Мадонно, я вінчаю вас лавром (се ім'я споріднене з вашим!) на королеву нашого товариства, тож віднині судіть і рядіть, яко володарка, всім, що може принести нам радість і втіху.

Сеє сказавши, він ізнову сів. Лауретта, покликавши каштеляна, наказала йому накрити столи в тій прегарній долині трохи раніше, ніж звичайно, щоб усі могли повернутись до палацу, не поспішаючи; потім дала йому загальні розпорядження на весь час свого королювання. Потім того обернулась до товариства з такими речами:

– Діоней зажадав учора, щоб ми оповідали сьогодні про хитрі штуки, якими жінки морочать своїх чоловіків, і щоб я не боялася слави помстивої злюки-кусюки, то загадала б на завтра говорити про всякі каверзи, що витворяють жінкам чоловіки. Але я того не хочу: нехай краще кожне з вас приготується оповідати про різні штуки, які щодня люди людям строять - жінки чоловікам, чоловіки жінкам, а хоч і чоловік чоловікові; я думаю, що про се можна буде розказати багато цікавих історій, не менше, ніж сьогодні.

По сій мові вона встала і розпустила товариство до самої вечері. Дами й кавалери також повставали: одні пішли бродити босоніж у прозорій воді, другі - гуляти по зеленому лугу між гінкими кучерявими деревами. Діоней і Ф'ямметта довго виспівували разом про Архіта й Палемона; отак, розважаючись хто чим хотя, вони прогуляли до вечері. В призначену годину всі посідали за стіл над самим озером і любо-мирно повечеряли, - та чом би й не так, коли навколо виспівувало птаство, з пагорків повівав лагідний вітерець, і жодної ніде не було докучливої мухи.

Коли прибрали з столів, вони ще трохи походили по тій урочій долині і на даний од королеви знак подались тихою ходою до свого тимчасового мешкання; бо сонце стояло вже на вечірньому прузі; жартуючи й розмовляючи про різні речі - і про ті, що сьогодні говорилось, і про інші, - вони дійшли до свого пишного палацу вже присмерком. Тут вони покріпились по сій недовгій мандрівці холодним вином та солодощами і одразу ж почали танцювати навколо чудового водограю під звуки Тіндарової козиці та іншої музики. Нарешті королева звеліла Філомені проспівати канцону, і вона завела:

Ся канцона дала всьому товариству на догад, що якесь нове, радісне кохання оволоділо Філомениним серцем; із слів пісні виходило, що вона свого любого вже не тільки очима спізнала, і всі вважали її