тебе взяв! А нехай він тричі западеться! Дожилися, що мусимо слухати дурного верзякання якогось задрипаного купчини, що вилупився десь на хуторі в свинячому хліві, ходив у сіряку та в штанях, як дзвіниця, ще й перо ззаду, а як наскріб уже трохи грошенят, то давай йому жінку-шляхтянку, та ще й неабияку, уже він герб собі заводить та чваниться: «Я роду такого й перетакого, мої предки те й перете зробили!» Не послухали мене сини, не оддали тебе за того сватача з графського роду Гвідів (а можна було б зробити се почесно і з невеликим віном), а випхнули за сеє золото, що паскудить тебе, найкращу й найчеснішу жінку в Флоренції, потягухою тебе, не соромлячись, узиває, нібито ми не знаєм, яка ти єсть! Як на мене, то, клянуся Богом, я такого б дала йому чосу, що довіку не забув би!
І, обернувшись до синів, вела далі:
– Казала ж я вам, сини мої, що такого не може бути. А ви чули, як сей милий зятьок вашу сестру шанує? Крамар, салогуб нещасний! Та бувши вами, щоб він оце таке сказав і зробив, я доти б не заспокоїлась, доки б його в порох не стерла! Та щоб була я мужчиною, я зроду б сього не попустила! А, бий тебе божа сила, п'янюго капосний, безстиднику нікчемний!
Як сини її все те побачили й почули, заходилися на всі заставки лаяти Аррігучча, мов послідущого лайдака, а вкінці сказали йому:
– Ну добре, на сей раз ми тобі прощаємо, бо ти поп'яну таке зробив. Але гляди: як іще коли щось таке почуємо, то за все зразу оддячимо. Шануйся ж, коли хочеш жити на світі!
Сеє сказавши, пішли собі додому.
Аррігуччо довго ще стояв, мов очманілий, не знаючи, чи то справді таке було, чи то йому приснилось, і більше вже не чіплявся до жінки, не говорив їй ні слова. А вона завдяки своїй кмітливості не тільки з тої халепи викрутилась, а ще й забезпечила собі можливість і далі робити все по своїй волі, не боячися чоловіка.
Лідія, Нікостратова дружина, кохає Пірра і, щоб переконати його в сьому, виконує три його схотінки, а потім утішається з ним у присутності Нікострата, запевняючи мужа, що то йому ввижається
Так усім сподобалась Неїфілина оповідка, що дами не могли втриматись од сміху і додали до неї чимало уваг, хоч король не раз закликав їх до спокою і вже наказав Панфілові оповідати далі. Коли всі замовкли, Панфіл почав такими словами:
– Я не думаю, шановнії мої дами, що є на світі така трудна й небезпечна річ, на яку не піднялась би пристрасно закохана людина. Хоч се вже було доведено багатьма історіями, я приточу до них для певнішого доказу ще одну - розповім вам про жінку, якій у житті більше допомагала зичлива фортуна, аніж бистрий ум. Тим я не радив би нікому з вас на її стежку спадати, бо не завжди доля усміхається людям і не всі чоловіки однаково сліпують.
В Аргосі, старовинному ахейському городі, хоч і невеликому, але славному своїми давніми володарями, жив колись родовитий чоловік на ймення Нікострат, якому доля на порозі старощів дарувала за дружину благородну жінку, не менш сміливу, як уродливу, на ймення Лідію. Бувши чоловіком значним і багатим, він держав багато челяді, хортів і мисливських птахів (бо вельми кохався в полюванні). Серед інших його слуг був один юнак - гарний із себе, приємний і хороший, здатний до всякого діла; звали його Пірром, і був він у свого пана улюбленцем і найпершим вірником. От у сього Пірра й закохалась Лідія, та так же сильне, що вдень і вночі тільки до нього думкою поривалась, а він того кохання чи то не помічав, чи то не прагнув - зовсім, бачилось, не звертав на неї уваги. Се сповнювало її серце нестерпучою мукою; наважившись за всяку ціну одкрити йому свою душу, вона покликала одного дня свою служебку Луску, котрій у всьому звірялась, і так їй сказала:
– Луско, я зробила тобі немало добра і сподіваюсь, що ти будеш мені завжди вірною і послухняною; гляди ж, не кажи ніколи нікому того, що зараз од мене почуєш, - тільки тому, кому я тобі звелю. Бачиш, Луско, я жінка молода й здорова, маю повно всього, чого лише душа бажає, і нічого було б мені на долю нарікати, якби не одно: муж мій, як до мене рівняти, занадто багато має років і не може задовольняти мене тим, од чого молоді жінки найбільшої зазнають утіхи. А мені ж хочеться того, що й іншим, тим і наважилась я давно, раз уже доля покарала мене старим мужем, не бути самій собі ворогом і пошукати десь щастя і втіхи, і, щоб нічого не бракувало мені для повноти блаженства, надумала я знайти його в обіймах такого гідного юнака, як наш Пірр. Я так його люблю, що тоді лишень добре маюся, коли бачу милого або думаю про нього; як ми з ним не зійдемось невдовзі, то я, напевне, загину з того жалю. Отож, коли тобі дороге моє життя, одкрий йому моє кохання яким хочеш способом і попрохай його од мого імені, щоб він із ласки своєї прийшов до мене.
Служебка сказала, що зробить те з дорогою душею, і, спобігши якось Пірра на самоті, переказала йому, як уміла, те, що хотіла пані. Почувши такі речі, Пірр дивувався великим дивом, бо досі того ніколи не помічав; йому спало на думку, що пані хоче просто вивірити його. Тим він одказав служебці швидко й гостро:
– Луско, я не йму віри, щоб пані таке говорила, тож уважай на те, що ти кажеш. Якщо ж і справді вона таке говорила, то не думаю, щоб то було од щирого серця. Та якби навіть се було од щирого серця, то мій пан і так шанує мене більше, ніж я того заслуговую, і я зроду-звіку не наважусь учинити йому такого безчестя. Гляди ж мені, не говори більше ніколи про такі діла.
Не збентежившись од його суворих слів, Луска промовила:
– Ти роби собі, як знаєш, Пірре, а мені що пані скаже, те я тобі й перекажу, чи раз, чи сто раз, хоч буде воно тобі до смаку, хоч ні. Та бачу я, що ти великий дурень!
Хоча їй було трохи досадно, що так сталось, вона повернулась до пані й передала їй Піррову відповідь. Та мало не вмерла, вислухавши тії речі, але через кілька днів вона знову звернулась до служебки:
– Луско, - каже, - ти знаєш, що од першого замаху дуб не падає. Сходила б ти ще раз до того, хто, мені на лихо, удався таким дивовижно вірним! Вигоди слушну хвилину і розкажи йому про мою велику жагу, постарайся якомога, щоб я змогла її заспокоїти, бо коли сього не станеться, то я помру, а він гадатиме, що то були смішки, і з прагнення любові постане одна ненависть.
Служебка заспокоїла панію й пішла шукати Пірра; знайшовши його веселого й задоволеного, вона сказала йому так:
– Пірре, я вже говорила тобі кілька день тому, якою жагою загорілась до тебе моя й твоя пані, а тепер знов кажу: як ти й далі будеш таким суворим та невблаганним, то знай, що недовго їй на світі жити. Прошу ж тебе по-доброму, вво-ли її волю, не будь такий упертий, як хочеш, щоб я тебе мала, як і раніше, за мудрого хлопця, а не за йолопа. Ти ж розумієш, яка се для тебе честь, що така вельможна пані, така надзвичайна красуня любить тебе понад усе на світі? Ти ж бачиш, як тобі сприяє щаслива доля, посилаючи таку втіху бажанням твоїм молодечим, задовольняючи всі твої потреби? Як будеш розумний, то купатимешся в таких розкошах, що й не снились товаришам твоїм; як оддаси їй свою любов, то матимеш зброї і коней, вбрання і грошей скільки твоя душа забажає. Прихили ж вухо до слів моїх, забудь свої примхи: пам'ятай, що фортуна один лиш раз усміхається нам на віку, один лиш раз розкриває нам своє щедре лоно, і хто не скористається з її дарів, нехай тоді в злиднях і бідності на себе, а не на неї нарікає. Ще ж і на те зваж - чи може бути між паном і слугою така вірність, як між друзями або родичами? Слуги повинні по спромозі так до панів ставитись, як пани до них. Невже ти думаєш, що якби в тебе була гарна жінка, чи мати, чи дочка, чи сестра і вона сподобалася б Нікостратові, то він так дбав би про вірність до тебе, як ти оце тепер дбаєш про неї, що не займаєш його дружини? Якщо ти так гадаєш, то дурень єси: будь певен, що, не добившись свого ласкою чи просьбою, він узяв би силою, а ти собі як хоч. І ми повинні так із ними і з добром їхнім поводитись, як вони поводяться з нами і добром нашим. Тож скористай із дарів фортуни, не жени її од себе, а йди їй навперейми, бо як ти сього не зробиш, то не тільки пані наша помре з жалю, а й сам ти потім каятимешся і смерті собі бажатимеш!
Пірр не раз думав над першою розмовою і вирішив, що, коли пані знов пришле до нього Луску, він дасть
