Iгор Росоховатський

БIЛI ЗВIРI

Повiсть

Семеновi здалося, що за кущами. промайнула тiнь. Почувся трiск. Вiн швидко пiдняв пiстолет.

Бiла вузька морда з довгими вусами i червонуватими очима втупилася в нього. Цiкавiсть в очах звiра змiнилась плотолюбною жадiбнiстю, немов вiн подумки облизувався. Семен уявив, як зараз iз темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак бiла морда почала розмиватися в повiтрi, зникати. Замiсть неї лишилася тiльки купчаста хмаринка. Кущi зробилися сiрими, нiби запорошеними. Промiння ковзнуло по скелi, повело за собою тiнь. Марево розсiялося...

Семен ударив тильною стороною долонi по каменю. Ще й ще раз, поки не вiдчув болю. Вiн озирнувся i побачив Тiма. Витягнута напружена шия, вузькi щiлини очей, блискучi плити щелеп. Отже, i йому щось приверзлося? Тодi не варто докоряти собi й соромити себе. Може, це було не марево?

Тiм подивився скоса, їхнi погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.

- Там щось було? - спитав Тiм.

У таких випадках вiн вважав за краще питати. Iнодi вiн заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тодi той починав огризатися питанням на питання.

- Ти бачив?

- Я бачив, як ти прицiлився.

'Та сама пiсня, - втомлено подумав Семен. - Новий запуск старого диску. А втiм, це тiльки частина платнi за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив'.

- Передай, нехай запустять зонд у наш бiк. Для страховки, - сказав вiн i, зиркнувши на товариша, виправив себе: - Для перестраховки.

'Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посмiятися над собою, - подумав вiн, помiтивши, як здригнулися i враз стали непорушними губи 'зброєносця'. - Тiм збагнув справжнiй змiст моїх слiв i те, що криється за ними. Вiн добре вивчив мене. Це ще одна частина платнi. Скоро вiн навчиться бачити мене 'голим' - без прикрас i облуди. Чи витримаю я перевiрку? Чи вiн скине мене з п'єдесталу?'

Тiм увiмкнув рацiю, i за кiлька хвилин з корабля надiйшла вiдповiдь, яка розвiяла останнi сумнiви. 'Повернемося?' - подумав Семен. Мабуть, вiн подумав уголос, тому що одразу ж луною вiдгукнувся Тiм:

- Повернемося на корабель?

- Додивимося квадрат, - з жалем заперечив йому i собi Семен. Щоб удруге сюди не повертатися.

Вiн увiмкнув електронний щуп, подивився на екран, звiряючись iз картою, i повiльно, як наказувала iнструкцiя, рушив в обхiд скелi. Тiм, тримаючи напоготовi зброю, йшов за ним, зберiгаючи належну вiдстань. Вiн нi на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать, її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправдi ж були м'якими й нечутними. Тiм примудрявся утримувати в полi зору й цю постать, i невелику дiлянку навколо неї i водночас - бачити вiддалену перспективу. Цього навчили його ще в школi косморозвiдки.

Багрянi вiдблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишнiй свiт химерним мигтiнням. Тiнi були зовсiм не такi, як на Землi. Вони щоразу змiнювали колiр, ставали об'ємними, наче на голограмi. Скелi й вiддаленi горби густо заросли чагарником - високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дрiт. Тут стояв рiзкий нудотний запах: чагарник видiляв якiсь летючi масла i, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися мiрiади дрiбних комах - єдиних живих iстот, що лишилися на планетi. Всiх iнших, рахуючи й розумних, знищили бiлi звiрi, про яких iз забобонним жахом розповiдалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матерiалi, схожому на стрiчки грубого полотна. Мало не два мiсяцi витратили учасники експедицiї на розшифрування цих записiв. Вивчивши мову аборигенiв, вони водночас довiдалися, що це - мертва мова, бо народ, носiй її, вже не iснував.

Семен зупинився, простягнув руку. Тiм глянув у вказаному напрямку i помiтив вхiд до печери. На каменi синьою фарбою було намальовано коло i стрiлу. Тiм пiдiйшов до товариша, Семен вiдчув на потилицi його подих. Вiн усмiхнувся, покрутив головою i промовив:

- Нас запрошують.

- А чи це запрошення? - спитав Тiм.

- Зараз з'ясуємо. Чекай тут.

Семен низько нахилився i пiрнув у печеру. Незабаром почувся його голос:

- Ласкаво просимо!

Повторювати запрошення двiчi не довелося.

Печера виявилася просторою, в нiй легко могли розмiститися п'ятеро осiб. Крiзь вузьку щiлину в склепiннi проникали розсiянi променi, пiд якими виблискувало вологе камiння. Довiльно виникали i розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк топчан, поряд з ним - одноногий стiл, другим кiнцем обiпертий об камiння.

На цьому саморобному столi Семен уже розгортав знайдений тут же сувiй, густо списаний синiми позначками. Вiн робив це так обережно, наче сувiй мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стiнах, вiн нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки i ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тiма, сказав:

- Тут був останнiй притулок вченого. Вiн залишив для нас послання.

- Для нас? - спитав Тiм, зазираючи йому через плече.

- Атож. Окрiм нас, прочитати його нiкому. Проте вiн про нас не знав... Вiн, мабуть, гадав, що помирає останнiм з людей на цiй планетi...

- Для кого ж вiн писав? - спитав Тiм.

Вiдлуння його голосу вдарилось об склепiння печери i, немов кажан, злякано метнулося назад...

Запис перший

'Ми оточили своє мiсто потрiйною огорожею. Вiд самого початку я i мої колеги не вiрили в байки чафхiв про диявольську хитрiсть бiлих звiрiв. Проте навряд чи вони могли зрiвнятися за розумом хоча б iз чафхами. Ми боялися їхнiх зубiв та пазурiв дужче, нiж їхньої хитростi.

На той час ми вже знали: бiлий звiр нападає. на жертву завжди ззаду. Робить вiн це мовчки i, тiльки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навiть на вiдстанi цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що вiн жахливiший вiд найгрiзнiшого ричання. Вiн вчувається людям ночами, i тодi вони зiскакують з лiжок i, роздягнутi, охопленi страхом, вибiгають з помешкань. Вони мчать крiзь нiч, не розбираючи дороги, i благають про смерть, як про порятунок.

Коли з'явилися на нашiй планетi бiлi звiрi?

Лiтописи про них не згадують. Правда, iсторики знаходили свiдчення про рiзнi чудовиська, але при уважному вивченнi виявлялося, що то не бiлi звiрi.

Вони мають iще одну назву - 'небеснi'. Ця друга назва зацiкавила мене. Звiдки й чому вона з'явилася? Витончена фантазiя, вигадки мiстикiв, злий задум жерцiв, якi лякали непокiрних? Чи в цьому криється якесь свiдчення?

У працях iсторика Ертауна я натрапив на розповiдi мисливцiв з племенi чафхiв. Чафхам, як вiдомо, не можна цiлком довiряти, однак їхнi оповiдi здалися менi цiкавими.

Четверо мисливцiв, що полювали на горбах поблизу озера Ланi, нiбито бачили, як на небi, подiбно до блискавицi, з'явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На мiсцi її падiння здiйнявся стовп пари, почулося гучне сичання.

Мисливцi попадали на землю, закривши очi руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулi розколину. Одного з мисливцiв послали по вождя.

Але й вождь, ясна рiч, не мiг пояснити появи 'небесного дарунка'. Вiн просто звелiв вiднести кулю на Священну гору.

А за кiлька днiв, пiд час одного з молитовних ходiв на Священну гору, мисливцi побачили бiлих звiрiв. Чафхи запевняли, що тодi звiрi були зовсiм маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.

Одного з них жрець принiс до храму. Вiн годував його з рук, i звiрятко швидко звикло до людини: прибiгало на поклик, розумiло деякi слова. I росло, перетворюючись у слухняного звiра-охоронця. Якось вiн навiть врятував священнi храмовi таблички вiд грабiжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибiгши в храм, служитель культу побачив мертвого грабiжника з прокушеною бiлим звiром потилицею.