своїй волi вийшов оце з кабiни? Чи, може, це менi наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?'

Спритно скочив на крило, вiдсунув шторку i ступив у кабiну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що вiн сам керує своїми вчинками i думками. Почав послiдовно обмiрковувати становище. Вiн може звiдси стартувати, може перелетiти в якусь незаселену мiсцевiсть i там спокiйно налагодити рацiю. Варто лише натиснути на кнопку пуску... Та й справдi, на бiса йому цi Головатi? I так є що розповiсти на 'Астероїдi', хiба неправда? Але iнша думка не могла з цим погодитись. Як же це так - ось поруч дивовижнi iстоти, якi пiдкорили собi майже всю планету, i не вивчити їх. навiть не побачити? Це боягузтво. Полетiти - значить вiдступити, втекти!

Яворович вирiшив не тiкати.

Вийшов з лiтака i попрямував до кулi. Вiн здогадувався, що Головатi мають якусь велику розумово- бiологiчну силу, що вони дiють через психiку i якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко... Та холодок вiдчайдушностi пiдганяв його вперед. Одну спробу вiн уже вiдбив, це по-перше, а по-друге - навiщо їм боротися з ним?

Хiба їм самим не цiкаво дiзнатися про iнший свiт?

Ось вона, бiла куля! Здiймається, як нерозкрита квiтка лотоса, на висоту, може, метрiв десяти чи бiльше. Схожiсть iз квiткою посилюється ще й тим, що вона нiби виростає з якогось кореня - он його добре видно внизу.

А де ж вхiд? Яворович обiйшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої бiлої поверхнi, але нiякого отвору чи навiть натяку на нього не побачив.

Обiйшов ще раз, обдивився пружки, що меридiанами обхоплюють кулю, входу нiде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулi), пiдiйшов до кореня - знизу теж нiякого отвору нема. То, може, це зовсiм i не житло Головатих, а якась рослина? 'Хiба чикнути по нiй гострим ножем?..' Тiльки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одiйшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потiм узявся в боки i гукнув до кулi:

- А що - ховаєшся?

'В тебе допитливий iнтелект' - виразно, чiтко вiдчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: вiдчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно i навiть лячно.

Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нiкого. Та й хто б же тут мiг обiзватися рiдною мовою? Знову кинув погляд на кулю - вона почала танути...

ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК

Пелюстки лотоса зробилися вгорi прозорими, як тоненький лiд, i в мiру того, як вони розтавали, - перед враженим Петровим зором проступали контури гiгантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, i тепер наш космонавт мiг бачити всю голову - вона скидалась на голий пуп'янок оцiєї величезної квiтки. Обличчя в цiєї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, нiби роздутий; з-пiд його округлостi поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвiр, мабуть, нiс. а там, де мусив би бути рот, - синiє коротенька рисочка.

Моторошно було дивитися на цю iстоту, але водночас Петро вiдчував i її велич. Щось притягувало його, наче магнiтом, i вiн одразу ж мобiлiзував захиснi сили свого iнтелекту. 'Ти маєш величезний об'єм мозку, - думав Яворович, поглядаючи на олiмпiйськи спокiйну голову, що здiймалася над пелюстками,- але не в цьому головне. Колись кiбернетичнi машини у нас заповнювали цiлi зали, тепер - меншi за людську голову, а працюють незрiвняно краще. Мiй розум розвивається за своїми законами i не намагайся їх порушувати. Згода?'

'Згода' - вiдчув думку-вiдповiдь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.

'Ви тут передаєте думки бiохвилями?' - хотiв лише подумати Петро, але таки голосно вимовив цi слова. I одразу ж усвiдомив вiдповiдь:

'Так економнiше'.

Незвично, ну просто дико - розмовляти мовчки, i Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою i вилiтали, як птицi. Вiн усвiдомлював, що цiй беззвучнiй природнiй радiостанцiї, якою є Голова, звуковi хвилi заважають, але кожного разу, як тiльки хотiв висловитись розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тiльки хапав повiтря. Коли б Головатий умiв смiятися, то, безперечно, насмiявся б уволю. Але на його обличчi не вiдбивалося нiяких емоцiй, здавалось, вiн думав про щось своє i не звертав нiякiсiнької уваги на людину.

Петро обiйшов кругом. На потилицi в Головатого побачив здоровенну гулю, покриту жовтою плiвкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.

'Цiкаво, як ви опанували мою мову?'

'Я заглянув у твiй мислячий апарат i позичив пам'ять'.

'Не точно висловлюєтесь, - зауважив Петро. - Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав'.

'Я скопiював запас ваших символiв'.

'Оце вiрнiше'.

'Розкажи, що ви називаєте Землею', - попросив-наказав Головатий.

- О, наша Земля - чудова! - пiднесено заговорив Петро, а тодi продовжував у думцi: - Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолiв, гойдає океани, повнi риб, а над поверхнею її - прозора атмосфера, в якiй лiтають птицi, шугають апарати, створенi людиною.

'Ваше слово 'Сонце' означає слiпучий диск. Що це таке?'

Петро на мить зажмурився i уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живi картини. Ось вiн дивиться з балкона на Київ. Ще тiльки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлi вирiзьблюється золота макiвка Софiї, а внизу темнiє зелень садiв i паркiв. Щебечуть пташки, тiнi прозорiшають, i ось на чиєсь вiкно упав гарячий промiнь!

Яскравий диск Сонця спливає вище i вище, i здається, що то й не диск, а отвiр у небi, крiзь який переливається океан свiтла, що виграє за голубою сферою...

Потiм Яворович пригадав собi луки - в мiрiадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяженi яблуками - юнак труснув стовбур (а це ж вiн, Петро, в материному саду), i на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскравi Сонця...

'Так що ж таке Сонце?' - знову мовчазно спитав Головатий.

'Сонце - велика Iстина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею', - вiдповiв Петро.

'Iстину ми вiдкрили, i образ її не диск, а хвиля'.

Петро уявив дiючу модель Сонячної системи: рухається в просторi свiтна сонячна куля, а навколо неї меншi кульки - планети - Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон...

Голова спокiйно-величаво сприймала уявнi Петровi картини i схеми, потiм заронила йому думку:

'Система ця досить чiтка, але звiдки вона з'явилась у твоїй пам'ятi? В глибинах нашої мудростi таких легенд немає. Ти - феномен i будеш доброю поживою для мозку. ('Поживою?'-Петро стиснув корпус мазера). Чого по всiй твоїй структурi побiгли струми? Поживою - значить об'єктом для вивчення'.

- I я хочу вивчати, - сказав Яворович.

'Яблуко яблуню?'

Петро подумав i вiдповiв:

- А хоча б i так. Адже яблуко має в собi яблуню в потенцiї.

'Якийсь могутнiй розум виткав тебе - оригiнальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю'.

- Добре, - промовив Яворович. - Тепер дайте менi уявлення про себе: хто ви i що ви, яке ваше мiсце на цiй планетi?

Деякий час вiдповiдi не було: чи Велика Голова не бажала вiдповiдати, чи, може, збиралась з думками. Нарештi Яворович одержав бiопередачу:

'Ми - центр усього навколишнього свiту, джерело i мета, першопричина i наслiдок'.

'Ого!.. - щиро здивувався Петро. - Першопричина i наслiдок... А iншi народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?'

'Подивися вдалину по колу'.

Яворович почав дивитися. Спочатку нiчого, крiм сувоїв хмар i жовтої iмли, не бачив. Та ось, наче крiзь сiтку якогось величезного екрана, почали вирiзьблюватися далекi натовпи венерiйцiв - усiх отих Синiв Риби, Нащадкiв Тигра, Дiтей Грому - вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далi i бачив серед лiсiв, понад рiчками, вздовж морських берегiв скупчення їхнiх жител, - нiби