Наш викладач з теорії змови не часто тішив нас своїми вельми інформативними лекціями — його пари стояли в нас лише раз на тиждень. Очевидно, пан О’Доннер був людиною дуже діловою, він постійно кудись їздив на своєму елегантному чорному понтіаку, котрий служив предметом ницих зазіхань Евана, часом повертався з якимись підозрілими суб’єктами і зачинявся з ними в кабінеті. Я думала, що предмет, який він викладає, повинен був би виховати в професорі параноїдальне світосприйняття — аж ні, цей серйозний літній чоловік в стильних окулярах нагадував швидше режисера великобюджетного кінопроекту — водночас захоплений ідеєю і притиснений відповідальністю. Ну, на загал, він викликав в мене позитивні почуття.

А от Рене Бамбузл, наш спец з містифікації особливої симпатії в мене не викликав. Дарма, що веселий і безпосередній, цей дядько змушував думати про пурген, підсипаний в чай, голки в кріслі і чорнило в сумці. Це був такий суб’єкт, якого ввічливі британці назвали б 'practical joker'. В нас це зазвичай означують інакше (не так ввічливо).

Втім, іноді він розказував про досить цікаві речі зі свого досвіду. Може пам’ятаєте — в 1995 році на світових екранах вийшов документальний фільм з неапетитною автопсією інопланетного гуманоїда, знятою в п’ятдесятих роках в американській секретній військовій лабораторії. Виявилося, що цей унікальний фільм був скомпільований бамбузлівським аспірантом за допомогою кіношного муляжу і пари нетверезих друзів- медиків. І, хоча пан Бамбузл був дуже незадоволений якістю зйомки, його аспірант Рой Сантіллі заробив на цьому проекті шалені гроші. Мораль, яку вивів для нас професор — містифікація приживеться лише на ґрунті бажання і готовності народних мас повірити. Але, якщо такий ґрунт є, достатньо просто підштовхнути фантазію, а далі — все саме складеться докупи, навіть без дорогих спецефектів.

Так чи інак, але вдосталь надивившись, як неелегантні патологоанатоми з плівки Сантіллі шматують тіло прибульця, бодай навіть муляж, я почувала себе трохи некомфортно. Я ж навіть колись збиралась іти в медичний, а зупинила мене кривава оповідь старших колег про регулярні походи до моргу. Ну не люблю я цього. Ну верне мене від трупів, що ж поробиш? Втім, схоже, моє ставлення до цього питання поділяли й інші дівчата з нашої групи. Принаймні, коли ми сіли до вечері, вираз обличчя у нас був схожим.

— Щось не хочеться мені їсти… — пробурмотіла Ангела, відставляючи тарілку з м’ясним рагу.

— А що це таке за м’ясо, взагалі? — поцікавилась Дафна, колупаючи рагу вилкою, — На свинину не схоже, на телятину теж… Не збагну.

— Ну дякую, — скривилась Ангела.

— Колеги! В мене є новина! — життєрадісно мовив Влад, який чомусь вирішив до нас приєднатись. Дивно, то взагалі не говорить, то тепер-от весь такий привітний зробився…

— Н-ну? Що в тебе? — не надто дружньо мовила я. Справді, їсти мені хотілося страшно, але якось після цього кіносеансу шмат до рота не ліз. Тож, відповідно, настрій був не найкращий.

— Я з’ясував, яку інтригу готує група Бамбузла!

— Тс-с… — прошипів Еван, роззираючись, — А що, справді?

— Ага. В мене сусід звідти, я чув, як він з одногрупником перемовлявся.

— А ти стояв за дверима? — посміхнувся Боян.

— Незручно було переривати…

— А, ти ж в нас професіонал! — розсміявся Едгар, — Ну, то що в них, кажи!

— За їхньою легендою, тут, в Школі, у відриві від цивілізації, збираються канібали, і…

— І що? — змовницьки прошепотів Еван, — Вони нас їсти збираються?

— Ага, — так само тихо мовив Влад, — Це будуть ритуальні вбивства. Один за одним…

— Ну точно! — заусміхався Боян, — А поки що підкормлюють, аби м’ясце-сальце наростало!

— Що, не вірите? — образився Влад.

— Та чого ж, віримо, — мовив Еван, стримуючи сміх, — А ви, дівчата, чого не їсте? Чули? Треба насолоджуватись життям, поки нас самих не спожили місцеві гурмани! Тебе, Ангела, мабуть, закоптять і під пивце… А от з Ханни добра печеня вийде.

Ми всі радісно зареготали. Влад кисло усміхався. В мене, принаймні, відновився апетит. І тут…

— Егм, Ірма, — тихо промовила Ангела, з жахом дивлячись на мене, — що це в тебе?

— Де? — не зрозуміла я.

— А он, на виделці…

Я опустила погляд і побачила, що на виделку в мене наколоте ніщо інше, як людське вухо! Нічого собі рагу!

Тут, звісно, почалося… Я з вереском кинула виделку з вухом на стіл, дівчата відстрибнули і заголосили, мов недорізані, нещасна Ангела просто зомліла. Хлопці стояли з кам’яними лицями, а Боян щільно притис руку до рота — йому, схоже, було погано.

І тут з— за сусіднього столу, де сиділи бамбузлівці, почувся несамовитий регіт. Люди дико втішалися, схлипуючи і ляскаючи долонями. Всі решта студентів почали сповзатися до епіцентру подій. Ну звісно, тут в нас так весело!

— Гляньте-гляньте, як наші благородні змовники застрибали! — показуючи на нас пальцем, крізь сміх сказав потвора Алекс, — І всього-то через одне маленьке симпатичне вушко!