Маруся: 'Не знаю, тiльки нiхто не залишить свого коаиня…'
Часом Катря як посмiвається, часом нiби як завидно їй чогось стане…
Все вона свiтом нудить, все нi до чого у неї нема охоти, нi до чого жадоби.
— Катре! — кажу їй, — так ти дiло робиш, голубко, як мокре горить!
— Аби то! — вона менi, — аби день до вечора! Мати їй убрання хорошi та пишнi купує, - вона ледве одивиться: згорне та й забуде; мати посила її в гостину — ехай розважиться: вона йде усюди, та й усюди свiтом удить.
Мати дуже тужила, та ще и страхалася — що буде з нею. Мене просить:
— Не одходь ти од Катрi, покинь усе, ходи iз нею!
Батько нiчого не вимовляв словом, а раз у раз, де ми йдемо, його скрiзь стрiнемо несподiвано. Нiчого не скаже, — спогляне на Катрю i мине…
Катря ще любила гуляти на полях, по степах, по лiсi. Ходимо з нею — я на неї дивлюся, а вона округи, розмови нема. Такi, було, ходимо, що й птаства не полохаємо…
XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той лiтнiй — i зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А мiсце дике таке, неоселяне! Бiлi крейдянi шпилi гiр лощать на сонцi, та мiж горами котить рiчка глибока — нi древа, нi квiту, нi щебетання…
— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?
— Ходiм у печери, — говорить менi та з цим словом i йде, а я за нею.
— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.
Темно було у печерах зовсiм, i холод свiжий понiмав. Де зверху у гороiзу розпадину сонячний промiнь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далi та далi — вже душно менi:
— Вернiмось, Катре! — йде далi… Вже ми набрели те мiсце, де кам'яна постiль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголiв'я. У тiй печерi наввишки буде так, що тiльки стати схиливши голову чоловiку невеликого зросту; на стiнi хрести вибитi, а перед тими хрестами на долiвцi ямка. Стояв тут хтось роки на молитвi, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася i думала — невпокiйна, тривожна… Як iрвоне з себе коралi дорогi — геть одкинула — тiльки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:
— Що тобi таке, Катре? — А Катря впала коло кам'яної постелi на колiна, розливається слiзьми.
— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тiї печери на свiт божий.
— Що тобi, Катре?
Вона як стала, як глянула — чи ж пiзнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподiвано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радiсна, та сама дивується…
— Химо! — каже до мене. — Я у черницi пiду. Я скаменiла — як стояла.
— Буде менi спокiй, — промовляє радiючи.
— В черницi! — кажу. — А мати ж? А батько?
— Ходiм додому, ходiм, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!
I додому поспiшилася, а я за нею.
Увiйшли у хату. Було саме тодi свято; батько й мати сидiли у стола говорячи. Катря їм вклонилася до нiг i просить:
— Тату, мамо! Я пiду в черницi, — я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
— Катре! Катре! — покрикне мати.
— Я пiду у черницi, — промовляє Катря, — стану богу молитися.
— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втiшатись хотiли, а ти нас думаєш покинути при нашiй старостi… — плаче мати…
— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.
— Годi, дочко, годi! — мовить батько. — Я такого слова щоб бiльше не чув вiд тебе!
— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустiть мене! Не губiть моєї душi!
— Я сказав: годi — то й годi! — знов мовить батько. — Я нiколи тебе на се не благословлю!
— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителi не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.
— Пустiть мене… не губiть моєї душi… Я пiду, пустiть мене!.. — слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черницi, просилася та плакала. Нiкуди вже не йде — сидить у хатi — плаче.
Тиждень збiг.
Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрi: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрiзь шукати, шукає й мати — нiде нема, нiхто з сусiд не бачив.
— Десь пiшла проходитися, — кажемо, а самi вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрi i опiвдня; вечiр, нiч — не вертається. Яково то було матерi перетривати; яково їй було батьковi оповiстити, — а батька той день дома: ве було. Як почув вiн — бiленький став, зовсiм бiленький…
— Коли? — спитав.
— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пiшла! — вбивається мати.
Батько конi запрiг свiжi й поїхав зараз. Два днi його iде було — на третiй повернувся наче з-пiд землi.
— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила i заплакала.
— Нема, — одказав.
Ще шукали, ще питали — не чутно нiде, нiде нема її, як у воду впала.
— Де ж вона пiшла? Де ж вона подiлася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великiй пригодi, може…
Батько нiчого свого не каже…
Нема у свiтi гiрше, як та невiдомiсть, непевнiсть: що нi заспокоїться, нi зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо; живляли; усякi її пригоди й бiди оплакували, то знов надiю складали, що бог їй у всьому допоможе i на добре виведе.
Говоримо, було, iз мамою та згадуємо, — батько слухає, - бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звiдати нас, а найбiльш тих молодиць-жалiбниць убiгало, що вони, було, в нас i нащебечуться, i наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самi провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вiсень i зиму; дiждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподiвання. Прочуємо, що десь там, в повiтi, бачили дiвчину, нiкому не знайому — батько їде питати — об'їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певностi дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, радi — i знов плачемо та сумуємо, що її слiд запав.
Коли кличуть одного рана батька й матiр до священика. Мати й налякалася, i зрадiла, i заплакала.
— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажiть нам, голубчику!
— Менi батюшка нiчого не признавався, то й я не знаю нiчого, — одкаже дяк.
Такий був справдi, що сам собою не знав нiчогiсiнько, — i голiвка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, вiн їм каже:
— Дитина ваша жива.
— Господи боже мiй добрий!
