зазнав гіршого, ніж смерть.

В тій хвилі відхилилася запона намета і швидким кроком увійшла до намета

Мирослава. Вона бистро зирнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

- Ах, ось він, ось він! - скрикнула вона.- Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій,

Максиме! Що з тобою діється?

Максим сидів мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів'ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кровавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.

- Мирославе,- сказав він, відвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в мені любоц до життя!

- Милий мійі - сказала Мирослава.- Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!

- Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих ланцюгів.

- Але мій батько розіб'є.

- О, твій батько! Так, він говорить, що готов се вробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.

- Якої услуги?

- Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї до» лини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.

Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.

- Тату,- сказала вона,- правда се?

- Правда! - сказав Тугар Вовк.

- І ти думаєш, що Максим знає таке слово?

- Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися.

Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:

- Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?

- Ні ще,- але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.

- То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово.

- Ти наклониш?

- Побачиш! Іди лишень!

- Причарована дівчина! - воркотів сам собі боярин, виходячи з намету.-

Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!

- Серце моє, Максиме! - сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста.- Не журися! Монголи відси не вийдуть - тут їм усім погибати!

- Ох, Мирославе, зоре моя! - сумовито сказав Максим.- Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, васлабі наші тухольці.

- Нам прийшли в поміч загіряни і верховинці.

- Зброї доброї не маюьб.

- І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі, хвиля ще - і сотні огнищ запалають довкола долини, а при кожнім огнищу робити будуть наші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.

- І хто яс се таке вигадав? Хто навчив наших майстрів?

- Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах

Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п'ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.

Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.

- Життя моєї - сказав він,- Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!

- Ні, Максиме! - сказала Мирослава.- Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.

- Яку силу? - спитав Максим.

- Слухай! - сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тільки десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.

- Гримить,- сказав Максим,- ну, і що ж з того?

- Що з того? •- живо сказала Мирослава,- се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищи-тель, що буде з нами держати руку… Слухай лишень!

І вона озирнулася по наметі, хоч там було зовсім пусто, а поїїмої не довіряючи тій тиші і пустоті, нахилилася до Маїсимового лиця і шепнула йому в ВУХО шлька^в Мов могучою рукою шарпнении, зірвався Максим, аж за аж забряжчали на нім ланцюги.

- Дівчино! Чародійська появо!! - скрикнув він. вдивпяючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким пова жанням -Хто ти ти, і хто прислав тебе сюди з такими віс-тями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка

Тугара Вовка.Ні, ти певно дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.

- Ні, Максиме, ні, милий мій,- сказала дивна дівчина - Се я сама, та сама

Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!

- Немовби я міг бути щасливим без тебе!..

- Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз!

- Як утікати? Адже ж варта не спить.

- Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тільки ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстень; його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам - і вони пропустять тебе.

- А ти?

- За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.

- Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О ні, я не хочу сього.

- Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.

- Я також? - сказав уперто Максим.

В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавіший до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.

- А що? - сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.

Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.

- Все добре, тату,- сказала вона,- тільки…

- Тільки що?

- Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тільки як він сам може сказати його, воно має силу.

- Ну, то чорт його бери! - відворкнув гнівно боярин.

- Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстень від Пети; з тим перстенем варта пропустить його.

- О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить - сам собі вирви з рук остатню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.