Не стояла б до півночі З милим під вербою; Якби знала!..
І то лихо - Попереду знати, Що нам в світі зустрінеться. Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю… Само серце знає, Кого любить… Нехай в'яне, Поки закопають! Бо не довго, чорнобриві, Карі оченята; Біле личко червоніє Не довго, дівчата! До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють… Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає. Защебече соловейко В лузі на калині, - Заспіває козаченько, Ходя по долині. Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати; А він її запитає: «Чи не била мати?» Стануть собі, обіймуться, - Співа соловейко; Послухають, розійдуться,- Обоє раденькі. Ніхто того не побачить, Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?» Сама собі знає. Любилася, кохалася, А серденько мліло: Воно чуло недоленьку, А сказать не вміло. Не сказало - осталася, День і ніч воркує, Як голубка без голуба, А ніхто не чує. Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою; Не співає,- як сирота, Білим світом нудить. Без милого батько, мати - Як чужії люде. Без милого сонце світить - Як ворог сміється; Без милого скрізь могила… А серденько б'ється!
Минув і рік, минув другий Козака немає; Сохне вона, як квіточка, - Ніхто не питає. «Чого в'янеш, моя доню?» - Мати не спитала, За старого, багатого Нищечком єднала. «Іди, доню,- каже мати,- Не вік дівовати. Він багатий, одинокий - Будеш пановати».
«Не хочу я пановати, Не піду я, мамо! Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить».
Не слухала стара мати, Робила, що знала; Все бачила чорнобрива, Сохла і мовчала. Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім світі Без милого жити? «Бабусенько, голубонько, Серце моє, ненько! Скажи мені щиру правду, Де милий-серденько? Чи жив, здоров, чи він любить, Чи забув-покинув? Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину! Бабусенько, голубонько, Скажи, коли знаєш! Бо видає мене мати За старого заміж.
Любить його, моя сиза, Серце не навчити. Пішла б же я утопилась - Жаль душу згубити. Коли нежив чорнобривий, Зроби, моя пташко, Щоб додому не вернулась… Тяжко мені, тяжко! Там старий жде з старостами… Скажи ж мою долю». «Добре, доню; спочинь трошки.. Чини ж мою волю. Сама колись дівовала, Теє лихо знаю; Минулося - навчилася, Людям помагаю. Твою долю, моя доню, Позаторік знала, Позаторік і зіллячка Для того придбала».
Пішла стара, мов каламар Достала з полиці. «Ось на тобі сего дива! Піди до криниці; Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сего зілля - Все лихо загоїть. Вип'єш - біжи якомога; Що б там ні кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз; не приїде - Втретє випить треба. За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою; А за другий - серед степу Тупне кінь ногою. Коли живий козаченько, То зараз прибуде. А за третій… моя доню, Не питай, що буде. Та ще, чуєш, не хрестися, Бо все піде в воду. Тепер же йди, подивися На торішню вроду».
Взяла зілля, поклонилась: «Спасибі, бабусю!» Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні? Ні, вже не вернуся!» Пішла, вмилась, напилася, Мов не своя стала, Вдруге, втретє, та, мов сонна, В степу заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю, Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору! Рости тонка та висока До самої хмари, Спитай бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці - моя доля, По сім боці - горе. Там десь милий чорнобривий По полю гуляє, А я плачу, літа трачу, Його виглядаю. Скажи йому, моє серце, Що сміються люде; Скажи йому, що загину, Коли не прибуде. Сама хоче мене мати В землю заховати… А хто ж її головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя, доле моя! Боже милий, боже! Подивися, тополенько, Як нема - заплачеш До схід сонця ранісінько, Щоб ніхто не бачив. Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю!»
Таку пісню чорнобрива В степу заспівала. Зілля дива наробило - Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока - До самої хмари. По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу.
[1839, С.-Петербург]
До Основ'яненка
Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив… Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся - Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла - Вернітеся!» - «Не вернуться! Заграло, сказало Синє море.- Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, щ.о сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине,- Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того - Московщина, Кругом чужі люде. «Не потурай»,- може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються… Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би,- був голосок, Та позички з'їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло - Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.
[1839, С.-Петербург]
Іван Підкова
I
Було колись - в Україні Ревіли гармати; Було колись - запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося - осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає.
Було колись - в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине.
II
Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє, Синє море звірюкою То стогне, то виє, Дніпра гирло затопило. «А нуте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає - Ходім погуляти!»
Висипали запорожці - Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» - заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає… А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди - Де-де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку - човни стали. «Нехай ворог гине! Не в Синопу, отамани, Панове-молодці, А у Царград, до султана, Поїдемо в гості!» «Добре, батьку отамане!» - Кругом заревіло. «Спасибі вам!» - Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову походжає Пан-отаман та на хвилю Мовчки поглядає.
[1839, С.-Петербург]
Н. Маркевичу
Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати. Тепер летиш в Україну - Тебе виглядають. Полетів би за тобою, Та хто привітає. Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Чого ж серце б'ється, рветься? Я там одинокий. Одинокий… а Украйна! А степи широкі! Там повіє буйнесенький, Як брат, заговорить; Там в широкім полі воля; Там синєє море Виграває, хвалить бога, Тугу розганяє; Там могили з буйним вітром В степу розмовляють, Розмовляють сумуючи, Отака їх мова: «Було колись - минулося, Не вернеться знову». Полетів би, послухав би, Заплакав би з ними… Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими.
С.-Петербург, 9 мая 1840 року
На незабудь Штернбергові
Поїдеш далеко, Побачиш багато; Задивишся, зажуришся,- Згадай мене, брате!
[Травень-червень 1840, С.-Петербург]
Гайдамаки
Все йде, все минає - і краю немає. Куди ж воно ділось? відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе… умирає… одно зацвіло, А друге зав'яло, навіки зав'яло… І листя пожовкле вітри рознесли. А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає, і будеш сіять, Як над Вавілоном, над його садами І над тим, що буде з нашими синами. Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав. Порай мені ще раз, де дітись з журбою? Я не одинокий, я не сирота,- Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? - гріх, душа жива! А може, їй легше буде на тім світі, Як хто прочитає ті сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала. Ні, не заховаю, бо душа жива. Як небо блакитне - нема йому краю, Так душі почину і краю немає. А де вона буде? химерні слова! Згадай же хто-небудь її на сім світі,- Безславному тяжко сей світ покидать. Згадайте, дівчата,- вам треба згадать! Вона вас любила, рожевії квіти, І про вашу долю любила співать. Поки сонце встане, спочивайте, діти, А я поміркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля,- Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в
