Карай пеклом мою душу, Вилий муки море, Розбий кару надо мною, Та не таким горем Карай серце: розірветься, Хоч би було камень. Доле моя! серце моє! Оксано, Оксано! Де ти ділася-поділась?” І хлинули сльози; Дрібні-дрібні полилися. Де вони взялися! А Залізняк гайдамакам Каже опинитись: “У ліс, хлопці! вже світає, І коні пристали: Попасемо”,- і тихенько У лісі сховались.

Гупалівщина

Зійшло сонце; Україна Де палала, тліла, А де шляхта, запертися, У будинках мліла. Скрізь по селах шибениці; Навішано трупу - Тілько старших, а так шляхта Купою на купі. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить. Та й нікому: осталися Діти та собаки,- Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти,- Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і надворі, І весело в хаті! “Уб'єм брата! спалим хату!” - Сказали, і сталось. Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли, та й виросли; Замучені руки Розв'язались - і кров за кров, І муки за муки! Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки Лісами, ярами, А за ними і Галайда З дрібними сльозами. Вже минули Воронівку, Вербівку; в Вільшану Приїхали. “Хіба спитать, Спитать про Оксану? Не спитаю, щоб не знали, За що пропадаю”. А тим часом гайдамаки Й Вільшану минають. Питається у хлопчика: “Що, титаря вбили?” “Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили Оті ляхи, що там лежать, І Оксану вкрали. А титаря на цвинтарі Вчора поховали”. Не дослухав… “Неси, коню!” І поводи кинув. “Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру, З домовини встану Ляхів мучить. Серце моє! Оксано! Оксано! Де ти?” Замовк, зажурився, Поїхав ходою. Тяжко-важко сіромасі Боротись з нудьгою. Догнав своїх. Боровиків Вже хутір минають. Корчма тліє з стодолою, А Лейби немає. Усміхнувся мій Ярема, Тяжко усміхнувся. Отут, отут позавчора Перед жидом гнувся, А сьогодні… та й жаль стало, Що лихо минуло. Гайдамаки понад яром З шляху повернули. Наганяють півпарубка. Хлопець у свитині Полатаній, у постолах; На плечах торбина. “Гей, старченя! стривай лишень!” “Я не старець, пане! Я, як бачте, гайдамака”. “Який же поганий!” “Відкіля ти?” “З Керелівки”. “А Будища знаєш? І озеро коло Будищ?” “І озеро знаю, Отам воно; оцим яром Втрапите до його”. “Що, сьогодня ляхів бачив?” “Нігде ні одного; А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. Зате ж їх і били, І я, й батько святим ножем; А мати нездужа, А то й вона б”. “Добре, хлопче. Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби”. Узяв золотого, Подивився: “Спасибі вам!” “Ну, хлопці, в дорогу! Та чуєте? без гомону. Галайдо, за мною! В оцім яру є озеро Й ліс попід горою, А в лісі скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Яка погань”. Приїхали. Стали кругом ліса; Дивляться - нема нікого… “Ту їх достобіса! Які груші уродили! Збивайте, хлоп'ята! Швидше! швидше! Отак, отак! І конфедерати Посипалися додолу, Груші гнилобокі. Позбивали, упорались; Козакам нівроку, Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Ґонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Ґонта з Залізняком, Кричать: “Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!” І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались,- не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: “Кари ляхам, кари!” Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. “Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море… мало моря… Оксано! Оксано! Де ти?” - крикне й сховається В полум'ї, в пожарі. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвітла повечерять. “Гуляй!” - загукали. Вечеряють, а кругом їх Пекло червоніє. У полум'ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними. “Пийте, діти! пийте, лийте! З панами такими, Може, ще раз зустрінемось, Ще раз погуляєм.- І поставець одним духом Залізняк черкає.- За прокляті ваші трупи, За душі прокляті Ще раз вип'ю! Пийте, діти! Вип'єм, Ґонто, брате! Вип'єм, друже, погуляєм Укупочці, в парі. А де ж Волох? заспівай лиш Нам, старий кобзарю! Не про дідів, бо незгірше Й ми ляхів караєм; Не про лихо; бо ми його Не знали й не знаєм. Веселої утни, старче, Щоб земля ломилась,- Про вдовицю-молодицю, Як вона журилась”.

(Кобзар грає й приспівує)

“Од села до села Танці та музики; Курку, яйця продала - Маю черевики. Од села до села Буду танцювати: Ні корови, ні вола - Осталася хата. Я оддам, я продам Кумові хатину, Я куплю, я зроблю Яточку під тином; Торгувать, шинкувать Буду чарочками, Танцювать та гулять Таки з парубками. Ох ви, дітки мої, Мої голуб'ята, Не журіться, подивіться, Як танцює мати. Сама в найми піду, Діток в школу оддам, А червоним черевичкам Таки дам, таки дам!”

“Добре! добре! Ну, до танців, До танців, кобзарю!” Сліпий вшкварив - навприсядки Пішли по базару. Земля гнеться. “Нумо, Ґонто!” “Нум, брате Максиме! Ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!”

“Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався; Бо мій батько робив гладко, То й я в його вдався”. “Добре, брате, єй же богу!” “Ану ти, Максиме!” “Постривай лиш!”

“Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию - Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову”.

Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить. Сидить собі кінець стола, Тяжко-важко плаче, Як дитина. Чого б, бачся? В червонім жупані, І золото, і слава є, Та нема Оксани; Ні з ким долю поділити, Ні з ким заспівати; Один, один сиротою Мусить пропадати. А того, того й не знає, Що його Оксана По тім боці за Тікичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що замордували Її батька. Недолюди, Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати ваші! А Оксана В вікно поглядає На Лисянку засвічену. “Де то мій Ярема?” - Сама думає. Не знає, Що він коло неї, У Лисянці, не в свитині - В червонім жупані, Сидить один та думає: “Де моя Оксана? Де вона, моя голубка Приборкана, плаче?” Тяжко йому. А із яру В киреї козачій Хтось крадеться. “Хто ти такий?” Галайда питає. “Я посланець пана Ґонти. Нехай погуляє, Я підожду”. “Ні, не діждеш, Жидівська собако!” “Ховай боже, який я жид! Бачиш? Гайдамака! Ось копійка… подивися… Хіба ти не знаєш?” “Знаю, знаю,- і свячений З халяви виймає.- Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?” Та й замахнувсь. “Ховай боже!.. В будинку… з панами… Вся в золоті…” “Виручай же! Виручай, проклятий!” “Добре, добре… Які ж бо ви, Яремо, завзяті! Іду зараз і виручу: Гроші мур ламають. Скажу ляхам - замість Паца…” “Добре, добре! знаю. Іди швидче!” “Зараз, зараз! Ґонту забавляйте, З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте… Куди везти?” “У Лебедин! У Лебедин,- чуєш?” “Чую, чую”. І Галайда З Ґонтою танцює. А Залізняк бере кобзу: “Потанцюй, кобзарю, Я заграю”. Навприсядки Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами:

“На городі пастернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю чорпнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить”.

“Ой гоп, гопака! Полюбила козака, Та рудого, та старого - Лиха доля така. Іди ж доле, за журбою, А ти, старий, за водою, А я - так до шинку. Вип`ю чарку, вип`ю другу, Вип`ю третю на потуху. П`яту, шосту, та й кінець. Пішла баба у танець, А за нею горобець Викрутасом-вихилясом… Молодець горобець! Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: “Оженився, сатано,- Заробляй же на пшоно; Треба діток годувать, Треба діток одягать. А я буду добувать, А ти, старий, не гріши, Та в запічку колиши, Та мовчи, не диши”.

“Як була я молодою преподобницею, Повісила хвартушину над віконницею; Хто йде - не мине, То кивне, то моргне. А я шовком вишиваю, В кватирочку виглядаю: Семени, Івани, Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, Та сядемо заспіваймо”.

“Заганяйте квочку в бочку, А курчата в вершу…. І… гу! Загнув батько дугу, Тягне мати супоню. А ти зав'яжи, доню”.

“Чи ще? чи годі?” “Ще, ще! Хоч погану! самі ноги носять”

“Ой сип сирівець Та криши опеньки: Дід та баба, То й до ладу,- Обоє раденькі. *** Ой сип сирівець Та криши петрушку:…. *** Ой сип сирівець Та накриши хріну: *** Ой сип воду, воду Та пошукай броду, броду…”

“Годі, годі! - кричить Ґонта. Годі, погасає. Світла, діти!.. А де Лейба? Ще його немає? Найти його та повісить. Петелька свиняча! Гайда, діти! погасає Каганець козачий”. А Галайда: “Отамане! Погуляймо, батьку! Дивись - горить; на базарі І видко, і гладко. Потанцюєм. Грай, кобзарю!” “Не хочу гуляти! Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! Думають, жартую!” Заревіли гайдамаки: “Добре, батьку! чуєм!” Через греблю повалили, Гукають, співають. А Галайда кричить: “Батьку! Стійте!.. пропадаю! Постривайте, не вбивайте: Там моя Оксана. Годиночку, батьки мої! Я її достану!” “Добре, добре!.. Залізняче, Гукни, щоб палили. Преподобиться з ляхами… А ти, сизокрилий, Найдеш іншу”. Оглянувся - Галайди немає. Ревуть гори - і будинок З ляхами гуляє Коло хмари. Що осталось, Пеклом запалало… “Де Галайда?” - Максим кличе. І сліду не стало…

Поки хлоп'ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу Ярема з льоху та й полинув У Лебедин…

Лебедин

“Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене… боюся. Боюсь згадать, моя сиза… Узяли з собою. Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною. Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла… Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову,- Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, бог за те й карає, Що я полюбила,- Полюбила стан високий І карії очі, Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі,- Ні,бабусю, а за його, За милого, долю. Карай, боже! твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б… може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: “О боже мій милий! Він сирота,- хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?” Я так думала, бабусю, І серце сміялось: “Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить”. Так я думала, молилась, Ждала, виглядала. Нема його, не прибуде,- Одна я осталась…” Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. “Бабусенько! Скажи мені, де я?” “В Лебедині, моя пташко, Не вставай: ти хвора”. “В Лебедині! чи давно я?” “Ба ні, позавчора”. “Позавчора?.. Стривай, стривай… Пожар над водою… Жид, будинок, Майданівка… Зовуть Галайдою…” “Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз…” “Де він, де він? Тепер же я знаю!..” “Через тиждень обіцявся Прийти за тобою”. “Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда - мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила - кати-ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду. Знають вони, знають, Хто такий, і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов. Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько.. Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. “Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль…” Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?” “Я тобою, Пташко, веселюся”. “А чом же ти не співаєш?” “Я вже одспівала…” Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаія, ли й куй! Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану: Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає,- Виглядає, чи не їде З боярами в гості - Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись.

Ґонта в Умані

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи: