Перед їдальнею стояла вантажна машина, ззаду до якої було причеплено щось схоже на гармату, нацiлену дулом у небо. Я вже знав, що це таке. А колись ми з хлопцями не знали i довго сперечалися.

Антончик Мацiевський казав, що то гаубиця, Вася Деркач запевняв, що мiномет, а Карафолька доводив, що секретна ракетна зброя останнього зразка. А виявилося, що то похiдна кухня.

— Ну що, подобається тут у нас, да? — спитав офiцер.

— Ага, — сказав я.

— Ти в якому класi?

— У сьомому.

— Значить, через чотири роки… Ну, все, поїхали, да.

Вiн розвернув мотоцикл i дав газ. I за хвилину ми знову були бiля арки. Вартовий пiдняв шлагбаум, i ми рвонули «генеральською» дорогою назад до дота.

«Оце все? — розчаровано дивувавсь я. — Чи, може, так задумано — спершу просто ознайомлення з територiєю табору, а потiм… Чи, може… чи, може, я їм… не пiдiйшов?»

Менi стало дуже гiрко вiд цiєї думки.

Ми пiд'їхали до доту. Стали. Якийсь час я ще сидiв, тримаючись за його гiмнастерку. В мене ще лишалися краплини надiї, що це ще не все. Вiн повернув до мене обличчя i усмiхнувся.

— Менi злазити? — тихо спитав я.

— Да, дорогий друже, — сказав вiн.

Я важко перевалив через сiдло ногу й злiз.

Вiн знову усмiхнувся.

— Да, будьмо знайомi — старший лейтенант Пайчадзе, — вiн простягнув менi руку. — До речi, скажу тобi по секрету, да, у нас у штабi була розмова, щоб узяти шефство над вашою школою, да. Пiдняти вiйськово- спортивну роботу серед старшокласникiв. Га? Будемо запрошувати до себе, да, знайомити з матерiальною частиною, з бойовою технiкою. Треба готувати з вас хороших воїнiв, да. Вiрно я кажу, га?

Нi, щось вiн не те каже… Невже я йому не сподобався, невже не пiдiйшов? Я допитливо глянув на нього довгим поглядом i наважився.

— Ви, може, думаєте, що когось кращого знайдете? — я зневажливо хмикнув. — Навряд. Хiба що Павлуша, може… Але…

Вiн пипьно глянув на мене i сказав:

— Думаю, що ти хороший хлопець, да… Але не розумно, про що ти говориш…

Кров кинулася менi в обличчя. Нащо я сказав?! Ет!

— Нiчого, це я просто так… Спасибi! До побачення! — Я швидко скочив на Вороного i крутонув педалi. Вiд'їжджаючи, чув, як Митя Iванов промовив:

— Дивний хлопець, правда!

Пайчадзе щось вiдповiв — я вже не чув.

Тьху! Як паршиво вийшло!

Якщо вони справдi нiчого не знають про лист, то вони точно думають, що я цiлковитий дурень або пришелепуватий.

А якщо… Тодi ще гiрше. Виходить, я їм таки не пiдiйшов.

Але чому в листi було сказано про амбразуру, про iнструкцiї? Для чого? Невже просто так? Навряд.

I, здається, в того офiцера, що передавав менi листа, таки не було вусикiв. Я їх запам'ятав би.

Тодi, може, i Пайчадзе, i Iванов просто не в курсi справи? Коли проводиться секретна операцiя, про неї знає дуже обмежена кiлькiсть людей, навiть серед своїх. Це закон. Слава богу, кiнофiльмiв таких я надивився, та й книжок прочитав — будь здоров!

Тодi треба почекати, може, цi тактичнi навчання скоро закiнчаться i пост знiмуть. Я виїхав на узлiсся i звернув у посадку, молоденький сосняк. Поклав Вороного на землю пiд сосонками, а сам прилiг на теплий i м'якенький, як перина, сивий лишайник.

Звiдси добре було видно i дерев'яну вишку, що стримiла над лiсом, i дорогу. На вишцi майорiв червоний прапор. Я вирiшив ждати. Ждати, може, цей прапор скоро спустять, i тодi можна буде пiдiйти до амбразури. Не мiг же я спокiйно їхати додому, навiть не довiдавшись, що там таке в тiй iнструкцiї.

Але як я не люблю чекати, коли б ви знали! Найбiльша для мене мука — це стояти в черзi. Краще вже двi години вчити уроки, нiж пiвгодини стояти в черзi. Ох, як я не люблю чекати! Але що вдiєш.

Роздiл XVI

Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб вiн мене бачив. Невiдомий у вчительчиному саду. Хто це?

Почало сутенiти. Потягло вечiрньою прохолодою. Я лежав i думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зi мною лежав Павлуша. Нiчого менi не було б страшно, нiякi випробування. I чекати я мiг би хоч цiлу нiч. I нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радiстю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хiба б це помогло…

Вiд села по дорозi хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дiдiвщину. Але велосипедист минув поворот на Дiдiвщину i почав наближатися «глеканкою» до лiсу. Хто ж це? Невже не бачить, що на баштi прапор? Не пропустять же…

Вiн їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледiти, як надимається од вiтру сорочка на спинi. Я нагострив око i раптом вiдчув, як мене пiдкинуло, i я стаз на чотири. То був Павлуша.

Вiн щосили накручував педалi — поспiшав. I обличчя в нього — серйозне й заклопотане. I не було з ним нi дикточки, нi фарб. Отже, не малювати вiн їхав. Та й хто б це поночi їхав у лiс малювати?

I зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замiсть мене Бо я не пiдiйшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. I вони вирiшили, що я не впораюсь, вирiшили доручити iншому. А хто ж у нас серед хлопцiв пiдходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацiєвський, не Вася Деркач i навiть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантовi.

Цей раптовий здогад паралiзував мене, зробив моє тiло млявим, ватяним i безсилим. Я не мiг ворухнутися. Розчепiрившись, як теля на льоду, я тiльки стояв навкарачках з роззявленим ротом i дивився услiд Павлушi, поки вiн не зник у лiсi.

I хоч нiхто мене не бачив, це були хвилини найбiльшого в моєму життi сорому i ганьби. Якби менi привселюдно плюнули в очi, було б легше, нiж оце зараз.

Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.

Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше — надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш — чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу…

Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?

Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.

Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.

Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.

Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

19

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату