Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.

Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.

Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.

Чекати довелося довгенько.

Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: «Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля»; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi…

Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.

Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя — мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.

— Драстуйте, дiдусю! — чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. — Можна до вас?

— О! Здоров, шелегейдику! — звiв догори брови дiд Салимон. — Заходь! Що тобi? Меду?

У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.

— Значить, просто так, у гостi? — усмiхнувся дiд Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?

Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.

— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — пiдморгнув дiд Салимон. — То давай, ну!

— Та нi, я просто… просто спитати хотiв… — нарештi зваживсь я.

— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.

— Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?

— Уночi? Позавчора? — дiд здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?

— Ну, не вiдчували нiчого… такого?

— Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?

— Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.

— А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.

— От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?

— Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!

— Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — I я простягнув дiдовi фотографiю.

У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.

— Ану-ну! — дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. — Що ж то таке? Га?

— Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!

— Ну-у? — роззявив рота дiд.

З хати вийшов племiнник дiда Салимона.

— Що там таке? — спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах.

— Ану, Серьожо, iди-но глянь! — гукнув йому дiд Салимон. — Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.

— Привид? — племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:

— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.

— Мда-а, — розгублено розвiв руками дiд Салимон — Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi…

— Хiба я знаю… — знизав плечима племiнник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.

— А що, як… — задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: — Ану знiмай сорочку! — Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: — Оксанко, давай плечики.

— Правильно! — пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.

З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.

— Що це ви… — почала вона.

Але племiнник перебив її.

— Цить! Давай сюди! — i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?

I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.

Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.

Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:

— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: — Га-га-га- га-га!

I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.

Вони жалiли мене.

Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.

Та, люди добрi!

Та, їй же богу, я не переживаю!

Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.

I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.

— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.

— Та! — махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати — думати про це.

— Ну!

— Та! — не пiддававсь я.

— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав — То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!

Павлуша знизав плечима.

— Ну що? I тебе просити треба? — скривився дiд.

— А я тут нi при чому, — хмикнув Павлуша.

— Як? — здивувався дiд Салимон. — Хiба ви не вдвох?

— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.

— Отаке! Що сталося? Тю! — навiть розгубився дiд Салимон.

— Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! — вихопився Антончик.

— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! — протягнув дiд Салимон.

Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через