— Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! — Вона сунула менi пiд пахву термометр.

Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.

На обличчi його була розгублена усмiшка.

— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!

— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.

Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:

— Вибачай, то я од радостi.

Я усмiхнувся — вперше в життi не я в тата, а вiн у мене просив вибачення.

— Ну, як там затопленi? — спитав я i сам не впiзнав свого голосу, такий кволий, ледь чутний вiн був — наче з погреба.

— Та нiчого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.

— Жертв нема?

— Та слава богу, обiйшлося. Люди всi цiлi. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нiчого. Трошки тiльки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого пiдсвинок, трохи птицi… А корови всi порятованi i добро…

— I все завдяки солдатам, хай їм сонце свiтить! — встряла мати. — Якби не вони, хтозна, що б i було.

— Да, технiка тепер в армiї могуча, — мовив поважно дiд.

— I кажуть, то ж ти їх привiв, — мати нiжно поклала менi руку на чоло.

— Не знав я, що такого сина геройського маю, — наче з трибуни сказав тато.

— Та!.. — Я одвернувся до стiни i вiдчув, як сипонуло менi жаром в обличчя, аж сльози виступили.

Все говорилося нiби щиро, але голоси в батькiв такi вже були лагiднi, аж надто.

Такими голосами з калiками розмовляють, з нещасними. «Це вони тому, що я хворий». Дiд кахикнув i сказав:

— А друзяка твiй учора цiлий день просидiв тут бiля тебе. I не їсть нiчого, аж схуд. От побачиш, зараз прибiжить.

Спасибi, дiду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивес ти мене з того стану незручного. Знали, чим радiсть менi зробити.

Мати витягла в мене з-пiд пахви термометр.

— Тридцять шiсть i один. Що я казала? Тепер уже пiде на поправку. А як нiжка, болить?

А я й забув зовсiм про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тiльки вiдчув, що вона туго забинтована.

— Слава богу, нема перелому. Вивих. I трохи зв'язки… Медичка сказала, через два тижнi у футбола гулятимеш.

Рипнули дверi, i над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлушi. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потiм враз розпливлося в усмiшцi:

— Драстуйте… Можна?

— Та заходь, заходь, чого там, — усмiхнулась мати. — На поправку пiшло.

— Я ж казав, я ж казав, що сьогоднi краще буде, — Павлуша пiдiйшов до лiжка. Вiн аж свiтився весь радiстю i привiтом.

— Здоров, старик! Ну як?

— Нiчого… — усмiхнувсь я, тамуючи радiсть.

I замовкли обидва. При батьках розмова не клеїлась.

— Ой, у мене ж там молоко! — сплеснула мати руками й побiгла у кухню. Батько пiшов у спальню одягатись. Пiдвiвся, крекчучи, з стiльця й дiд:

— Ну, балакайте собi, старики, а я, молодий, до працi пiду, — i почовгав у двiр.

— Сiдай, чого стоїш, — сказав я Павлушi. I вiн сiв скраю на лiжко.

Вiн сидiв i мовчав. Тiльки усмiхався i раз у раз пiдморгував менi. I я мовчав i усмiхався. I вiдчував, що я повертаюсь звiдкись здалеку-здалеку у знайомий i рiдний менi свiт — наче з далекої важкої мандрiвки додому. I рiдний менi цей свiт головне тим, що у ньому є Павлуша. Оцей-от кирпатий, з облупленим носом Павлуша, в якого так смiшно стирчить на макiвцi волосся.

Невже могло статися так, що вiн мiг не бути бiльше моїм другом? Це було б просто жахливо, незбагненне. Я не знаю, що б тодi було.

— Ну, як там, розкажи, — сказав нарештi я.

— Ну як? Нiчого. Все гаразд. Тiльки й балакають усi, що про тебе. Кого не зустрiнеш: «Як температура? Як нога? Який пульс?» Хоч бюлетень про твоє здоров'я вивiшуй. Як прем'єр-мiнiстр. Таким знаменитим став, що куди там.

— От iменно — бiльше нiкуди!

— Ну точно, я тобi кажу! Все село вже знає, як ти солдатiв привiв, як ти листи врятував. Баба Мокрина день i нiч за тебе богу молиться. Та що баба Мокрина — отець Гога у церквi за тебе молебень служив.

— Та ну тебе!.. Чи толком розкажи, як там…

— Ну, слово честi! Хлопцi заздрять тобi несамовито. Карафолька аж зелений ходить. Вiн теж так старався у герої вийти, так старався. Аж черевики десь у водi загубив. I ставника сам собi пiд оком поставив, десь об одвiрок гецнувся вiд ентузiазму… А Коля Кагарлицький свою курточку нейлонову заграничну, знаєш, разпанахав зверху донизу. I навiть оком не зморгнув. Отак у розпанаханiй до самiсiнького вечора таскав людськi речi. А Антончик ледь не потонув. Вiн же, знаєш, плаває поганенько, а полiз у кошару вiвцi Мазниченковi рятувать. Такий, знаєш…

Павлуша глянув на мене й загнувся.

— Ну що ж… молодцi хлопцi, — зiтхнув я.

— Взагалi-то молодцi, звичайно, я й сам не думав… — Але, але всi вони пiгмеї проти тебе. Точно! Думаєш, хтось iз них отак пiрнув би у затоплену хату через вiкно? Нi за якi бублики! Та що…

— Ага! — криво усмiхнувся я. — Ну добре… А як там взагалi?

— Взагалi нiчого… Порядок! Життя нормалiзується, як пишуть кореспонденти. Вiдновлюються комунiкацiї, вiдбудовуються пошкодженi об'єкти. Пiдприємства i установи працюють нормально — i сiльмаг, i перукарня, i лазня… Незважаючи на стихiйне лихо, колгоспники артiлi вчасно приступили до роботи — вийшли на поля i ферми. Коротше, в боротьбi з стихiєю радянськi люди перемогли… Єдине, що нема ще електрики. Але солдати докладають всiх зусиль, щоб у хатах знову засяяли лампочки. Взагалi, я тобi скажу, хто таки молодцi — так це солдати. Як вони працюють — ти б бачив! Сила! Без них, я навiть не знаю… Якби не вони з своїми машинами… Ти навiть не знаєш, який ти молодець, що їх привiв. Просто, просто ти можеш вважати, що ти врятував село. Абсолютно!

— Та йди ти! I без мене їх би однак викликали. Секретар райкому при менi дзвонив уже полковниковi. Так що…

— Ну й що! Однак ти їх привiв. Ти! А хто ж! I чого там скромничати! От любиш ти скромничати!..

Я усмiхнувся.

«Ех, Павлушо мiй дорогий! — подумав я. — Що це ти го-воришi Я люблю скромничати! От iменно! Вже що-що, а скромничати нi я, нi ти не любимо. Це всi знають. Швидше навпаки».

Але я не став з ним сперечатися. Менi так було добре, що ото вiн сидiв на лiжку i балакав зi мною! Так було радiсно, i я боявся, щоб вiн не пiшов.

А вiн нiби прочитав мої думки. Бо подивився винувато-винувато i сказав:

— Ну я пiду, мабуть… Тобi спокiй потрiбен…

— Та посидь, чого там! — стрепенувсь я.

— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!