Скінчився серпень і почався вересень. «От було б добре, якби дні минали завжди так спокійно», — подумки проказував Тенґо, готуючи ранкову каву. Бо якби проказував уголос, то, можливо, його підслухав би якийсь диявол з гострим слухом. А тому Тенґо мовчки благав, щоб тривав спокій. Та, як завжди, не так склалося, як бажалося. Навпаки — здавалося, ніби світ добре знає, чого він, Тенґо,
Того дня зранку, після десятої, пролунав телефонний дзвінок. За сьомим дзвінком Тенґо хоч-не-хоч простягнув руку й підняв слухавку.
— Можна зараз до вас зайти? — запитав стишений голос. Наскільки Тенґо знав, таким голосом, без запитальної інтонації, могла говорити лише одна людина у світі. Голос пролунав на тлі якогось оголошення та автомобільних вихлопів.
— Де ти зараз? — спитав Тенґо.
— На вході до Марусьо.
Його квартиру відділяло від того супермаркету менш ніж двісті метрів. Дзвінок був з тамтешнього телефону-автомата.
Тенґо несамохіть озирнувся.
— Але ж заходити до мене, здається, небажано. Бо, можливо, за квартирою хтось стежить. Та й люди знають, що ти зникла безвісти.
— Можливо, за квартирою хтось стежить, — повторила Фукаері слова Тенґо.
— Так, — підтвердив він. — Навколо мене відбуваються дивні речі. Гадаю, напевне, у зв'язку з «Повітряною личинкою».
— Розлючені люди.
— Мабуть. Очевидно, вони розлючені на тебе й водночас трохи на мене. Через те, що я переробив «Повітряну личинку».
— Мені байдуже.
—
— Навіть якщо за квартирою стежать.
Якийсь час Тенґо не знаходив слів.
— А от мені не байдуже, — сказав він нарешті.
— Краще бути разом, — сказала Фукаері. — І об'єднати наші сили.
— Як Сонні й Шер, — сказав Тенґо. — Класний дует.
— Що класне?
— Не має значення. Потім про це поговоримо, — відповів Тенґо.
— То я їду.
Коли Тенґо збирався щось сказати, телефон клацнув і розмова урвалася. Як висячий міст під ударами сокири.
Фукаері прийшла через хвилин десять. У двох руках вона тримала вінілові пакети супермаркету. На ній була блакитна смугаста сорочка з довгими рукавами й тонкі сині джинси. Сорочка чоловіча, чиста, але невипрасувана. На плечі висіла полотняна сумка. Щоб приховати власне обличчя, вона нап'яла на ніс великі темні окуляри, які, однак, не виконували своєї камуфляжної ролі, а, навпаки, привертали до себе людську увагу.
— Я подумала, що бажано запастися харчовими продуктами, — сказала Фукаері і вміст вінілових пакетів переклала в холодильник.
Майже все куплене було готове до споживання — досить підігріти на електроплитці. Крім того, Фукаері принесла сухарі й сир, яблука й помідори. Решта — консерви.
— Де електроплитка? — спитала вона, оглядаючи тісну кухню.
— Електроплитки нема, — відповів Тенґо.
Насупивши брови, Фукаері на мить задумалася, але своєї реакції не висловила. Здається, не уявляла собі, що це за світ без електроплитки.
— Дозвольте все це тут залишити, — сказала вона так, ніби визнавала об'єктивний факт.
— Доки? — спитав Тенґо.
Фукаері хитнула головою. Мовляв, невідомо.
— А що з твоїм сховищем?
— Я не хотіла залишатися наодинці, коли щось станеться.
— А що, по-твоєму, має статися?
Дівчина не відповіла.
— Здається, я повторююсь, але тут небезпечно, — сказав Тенґо. — Начебто якісь люди стежать за мною. Що це за люди, я ще не знаю.
— Безпечного місця ніде нема, — сказала Фукаері. І, багатозначно примруживши очі, легко схопила себе за мочку вуха. Що означав такий жест, Тенґо не здогадувався. Можливо, нічого.
— А тому однаково, де перебувати, — сказав він.
— Безпечного місця нема ніде, — повторила Фукаері.
— Можливо, ти правду кажеш, — погодився Тенґо. — Коли перейдено певну межу, то ступінь небезпеки перестає мати значення. Але, так чи інакше, мені доведеться скоро йти на роботу.
— У підготовчій школі.
— Так.
— Я залишуся тут, — сказала дівчина.
— Ти залишишся тут, — повторив Тенґо. — Так буде добре. Тільки не виходь надвір і не відповідай, якщо хтось постукає у двері. І не бери слухавки, якщо телефон задзвонить.
Фукаері мовчки кивнула.
— До речі, що робить Ебісуно-сенсей?
— Учора «Сакіґаке» обшукали.
— Ти хочеш сказати, що у зв'язку з твоїм зникненням поліція провела обшук у штаб-квартирі «Сакіґаке»? — здивувався Тенґо.
— Ви газет не читаєте.
— Я газет не читаю, — повторив Тенґо. — Не маю охоти читати. А тому подробиць не знаю. Але якщо так сталося, то в секті, напевне, зчинився переполох.
Фукаері кивнула.
Тенґо глибоко зітхнув.
— Тож, мабуть, вони ще більше лютуватимуть. Як розворушене гніздо шершнів.
Примруживши очі, Фукаері хвильку мовчала. Напевне, уявляла собі, як рій ошалілих шершнів вилітає з гнізда.
— Мабуть, — тихо відповіла вона.
— Так твої батьки щось зрозуміли?
Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого про це ще не знає.
— В усякому разі, в секті лютують, — сказав Тенґо. — Якби було відомо, що твоє зникнення — трюк, то, безперечно, й поліція на тебе розсердилася б. І воднораз на мене. Через те, що я про все знав, але тебе переховував.
— І саме тому нам треба об'єднати наші сили, — сказала Фукаері.
— Ти зараз випадково сказала «саме тому»?
Фукаері кивнула.
— Я помилилася у виборі слова? — спитала вона.
Тенґо хитнув головою.
— Та ні, я тільки відчув у звучанні слів свіжу інтонацію.
— Якщо я завдала вам клопоту, то піду кудись-інде, — сказала дівчина.
— Залишайся тут, я не проти, — відповів Тенґо. — Тобі ж нема куди податися.
Фукаері коротко кивнула.
Тенґо випив холодного ячмінного чаю, вийнятого з холодильника.
