«Можливо, це — остання моя робота, — міркувала вона. — Найголовніша й найважча. Після її виконання мені вже не доведеться більше вбивати людей».
Аомаме не була проти втрати власного «я». Ба навіть навпаки, в певному розумінні вітала її. Не шкодувала ні за прізвищем, ні за обличчям. Не пригадувала в минулому нічого, за чим могла сумувати. «Почати життя по-новому — ось чого, мабуть, я жадала», — подумала вона.
А коли замислилася над тим, чого, по змозі, не хотіла б утрачати, то, як не дивно, передусім своїх непоказних грудей. З дванадцятирічного віку до сьогодні вона постійно жила невдоволена їхньою формою і розмірами. Часто думала, що її життя склалося б спокійніше, ніж тепер, якби груди були хоч трошки більшими. Та коли трапилася нагода (це був неминучий вибір) насправді змінити їхній розмір, вона відчула, що зовсім не бажає цього робити. Краще залишити такими, якими вони є. Можна й ними обійтися.
Аомаме помацала рукою груди під безрукавкою. Вони були такими, як завжди. Схожими формою на хлібини, що неоднаково набухали із замішаного борошна. До того ж розміри лівої і правої грудей дивно різнилися. Аомаме хитнула головою. «Байдуже!
«Що ще, крім грудей, у мене залишиться? Звичайно, спогад про Тенґо. Відчуття дотику його руки. Шалене тремтіння серця. Жадоба опинитися в його обіймах. Навіть якщо я стану іншою людиною, прихильність до нього мене не покине. Тим я сильно відрізняюся від Аюмі, — міркувала Аомаме. — В серцевині мого єства немає порожнечі. Запустіння, безводної пустелі.
Теперішній, тридцятирічний, Тенґо в душі Аомаме не був реальним Тенґо. А, так би мовити, лише гіпотезою. Можливо, витвором її уяви. Він усе ще зберігав тодішню фізичну силу, розум і доброту. І тепер мав по-дорослому товсті руки, широкі груди й міцного прутня. Коли Аомаме бажала, він завжди був поряд. Міцно стискав її в обіймах, гладив волосся й цілував. У кімнаті, де вони обоє перебували, завжди панувала темрява, тож його постаті не бачила. У цій пітьмі лише світилися теплом його очі. В їхній глибині перед нею відкривалися картини світу, яким його Тенґо сприймав.
Якщо іноді Аомаме нестерпно хотіла спати з чоловіками, то, можливо, тому, що прагла якомога чистішим зберегти його образ, виплеканий в її душі. Мабуть, завдяки нестримному сексу з незнайомцями хотіла звільнитися від фізичної жаги й після того перебувати з ним у спокійному світі наодинці, необтяженою ніякими клопотами. Напевне, цього вона прагла.
У таких роздумах про Тенґо того пополудня минуло кілька годин. Аомаме сиділа в алюмінієвому кріслі, що стояло на тісній веранді, поглядала на небо, слухала гуркіт автомашин та, іноді обриваючи листя з убогого каучукового деревця, згадувала про Тенґо. На небі ще не було видно Місяців. Вони мали з'явитися через кілька годин. «Де я буду завтра в цей час? — думала вона, але не здогадувалася. — Та це дрібниця. Головне, що Тенґо є в цьому світі».
Аомаме востаннє полила каучукове деревце, а тоді поставила на програвач грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека — єдину, яку собі залишила. Заплющивши очі, слухала музику. І уявила собі, як рівнинами Богемії гуляє вітер. «Як було б чудово прогулятися там удвох», — подумала вона. Звісно, вони трималися б за руки. Пролітаючи над землею, вітер безшумно колисав м'якою зеленою травою. Аомаме відчувала у своїй руці тепло його руки. Ця картина поволі гасла, як щасливий кінець кінофільму.
Після того Аомаме лягла на ліжко й, згорнувшись калачиком, заснула на півгодини. Сну не бачила. А коли прокинулася, стрілки годинника показували половину п'ятої. Із яєць, шинки й масла, що залишилися в холодильнику, приготувала яєчню. Напилася з пакета помаранчевого соку. Після денного сну тиша видалася на диво гнітючою. Увімкнула радіо — з нього полинув концерт Вівальді для дерев'яних духових інструментів. Флейта «піколо» виводила бадьорі трелі, схожі на пташине щебетання, і, здавалось, тільки підкреслювала нереальність навколишньої дійсності.
Прибравши посуд, Аомаме прийняла душ і переодяглася у вбрання, що кілька тижнів тому приготувала для цього дня. Просте й зручне. Темно-сірі бавовняні штани й білу, з короткими рукавами блузку без жодних прикрас. Волосся — зібране докупи й пришпилене гребінцем. Жодних аксесуарів. Знятий одяг не поскладала, як звичайно, у коробку для прання, а запхала у вініловий пакет. Тамару сам ним розпорядиться. Аомаме старанно підстригла нігті, довго чистила зуби. Прочистила вуха. Підрівняла ножицями брови, легенько протерла кремом обличчя, шию трошки оббризкала туалетною водою. Перед дзеркалом з різних боків перевірила обличчя. Узяла спортивну сумку з емблемою «NIKE» і подалася до дверей.
На порозі востаннє озирнулася назад і подумала, що більше сюди не вернеться. Від цієї думки кімната стала ще жалюгіднішою. Схожою на в'язницю, що замикається зсередини. Без жодної картини, без вазона з квітами. Залишилося на веранді тільки каучукове деревце, яке вона купила на розпродажі замість золотих рибок. Не йняла віри, що прожила тут стільки років, не відчуваючи особливого невдоволення і сумнівів.
— Бувай! — тихо проказала вона на прощання. Не до кімнати, а до себе самої.
Розділ 6
(про Тенґо)
У нас дуже довгі руки
Після того якийсь час навколо Тенґо нічого не відбувалося. Ніхто з ним не зв'язувався. Ніхто — ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері — не прислав чогось схожого на повідомлення. Можливо, всі вони забули про нього й подалися на Місяць. «Якщо це справді так, то я не маю нічого проти, — подумав він. — Е ні, так просто все не минеться. Ні на який Місяць вони не вирушили. У них роботи по горло, всі дні вони зайняті, а тому просто не мають ані часу, ані бажання спеціально про щось повідомляти».
Як повчав Комацу, Тенґо намагався щодня читати газети. І принаймні в них уже не знаходив статей, пов'язаних з Фукаері. Газети активно писали про те, що «сталося», але пасивно ставилися до того, як «розвивалися події потім». Тому своїм мовчанням засвідчували, що «наразі нічого особливого не відбувається». Про те, як висвічували цю подію телебачення і передачі новин, він не міг знати, бо не мав дома телевізора.
Що ж стосується тижневиків, то майже всі вони подавали матеріал про цей випадок. Однак Тенґо їх не переглядав. Тільки в рекламі тижневиків, надрукованій в газетах, натрапляв на такого роду сенсаційні заголовки, як-от: «Правда про загадкове зникнення красуні-письменниці, авторки бестселера», «Куди зникла Фукаері (17 років), авторка 'Повітряної личинки'?», «Приховане походження зниклої юної письменниці». У кількох оголошеннях містилася навіть фотографія Фукаері, знята під час прес-конференції. Що там було написано, його, звісно, не цікавило, тому, витрачаючи гроші, скуповувати тижневики не мав охоти. Якби в них друкувалось щось важливе, то, напевне, Комацу відразу подзвонив би. А позаяк той мовчав, то це означало, що поки що нічого нового не сталося. Інакше кажучи, люди не звернули уваги на той факт, що в «Повітряної личинки», можливо, є автор-привид.
Судячи із заголовків, наразі ЗМІ зацікавилися тим, що батько Фукаері був колись відомим активістом екстремістської групи, що Фукаері виховувалася у відірваній від світу громаді в горах префектури Яманасі, що її теперішній опікун (колись відомий діяч культури) — Ебісуно-сенсей. Поки ніхто не знав, куди ділася вродлива загадкова юна письменниця, її «Повітряна личинка» незмінно залишалася серед бестселерів. Найбільшу увагу громадськості привертали до себе статті саме про це.
Проте якщо зникнення Фукаері розтягнеться надовго, то, можливо, ширше розслідування супутніх обставин стане лише питанням часу. А якщо так, то справа може трохи ускладнитися. Скажімо, якщо хтось поцікавиться школою Фукаері, то з'ясує, що через нездатність до читання вона майже не відвідувала її. Можливо, тоді на поверхню спливе рівень її знання рідної мови й шкільні твори (якщо вона щось таке писала). І, очевидно, виникне сумнів: «Та хіба дівчина, що має труднощі з читанням, може написати такий досконалий текст?». І тоді не треба геніальної уяви, щоб висунути гіпотезу: «Можливо, хтось сторонній доклав до цього рук?»
