батько, твiй цебто дiд, уже мив золото десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а її майбутнiй муж, те саме робитиме, а їй — нiчого, минулися тi колосочки, i наїлася згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет, почала працювати, — а американськi совєтознавцi зоддалеки все нiяк не доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай Фромма з Юнгом мiж рядкiв на свiтло перечитують, — жерти їм у двадцять хотiлося, жерти й бiльше нiчого! — давитися студентським пайковим хлiбом, напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над їхнiм жеребом раз в аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували: 'Дєвочкi, а што в етiх пакєтах?' — 'Женскiє пакєти, женскiє!' — презирливо вiдгризалися дєвочкi: не для вас, мовляв, — бабульки збентежено лупали очи-ма: не розумiли), — так що мама була невинна, аки аг-нець, чи радше дiва Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця п’ятдесятих — час, коли нарештi наїлися, — така свiтиться нiжна дiвчинка в пуклях, очей не вiдвести! — личко делiкат-не, довгобразе, з гостреньким носиком — затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана — Варвара Апостол — Варвара Лан-гишiвна, — ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! — кругловидо- плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубiша, вульгарнiша — не забувай додати: була!), — мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй 'хрущовцi', поки їй на кухнi сусiдка — кухарка з робочої столовки, та, що мала 'упра-влять государством' (мати-одиначка — п’ятеро дiтей од п’ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi — котрогось iз потомства?), — але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з дисертацiєю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був її святом, тiшилась як дитина, 'от аби тiльки татко був живий!' — а як, на ласку Божу, чим вiн мiг би бути живий — викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спа-зматично вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! — живцем замурований в чотири стiннi — слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невiдворотно вимикається з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою органiчного росту пхана, єдина жiнка в його життi — та, котру сам породив? 'Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся' (i чи не та сама заклопотано-розпорядча iнтонацiя — 'Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти', — через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене вiдчуття дому?), — i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що першої митi вiдмови-лась була задирати сорочечку, спалахнувши не дитячою уразою, — назустрiч тихому й по-новому глибоко-му, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твiй тато! — у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не дiнеш-ся, задиралася — стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, — одначе рвалася, Господи, як рвалася, — як стратенча душа з-пiд сокири, але — куди? До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi обмацування в темрявi спортзалу, — смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджується, — вдертим у чоти-ристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого надвiрнього холоду, вiдчуттям наглої заповненостi кiмнати — трiйко рум’яних з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, 'собирайтесь', татко метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками, привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи спинку прищавої блiдо-зеленої пiдлiтковостi, — здушено-крикливе, зi звислим через мордочку пасмом, i залящало: 'как вы смеете, по какому праву', — вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма’ть, перше вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак — арешт антiсовєтчика!) — що ногою вiдопхнули ('не ваше дело, вы еще слишком молоды'), i батьки (з обличчями однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила, з жахом зашипiли-замахали- зацитькали, — але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правдi, таки, добре той казав, — вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, — навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi: передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому з’явилися менти, — привалила зграя воронкiв, в’оралися в гурму сiрi шинелi, заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було нiби — пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике дiло! — а вже зайчикового друга — найушнипливiшого з компанiї, невеличкого й верткого, як гвинт, такий, ще трохи наддавши, мо’, й пролiз би! — засiкши й виловивши iз збитого в купу розбутi-лого стада, волiкли попiд пахи двоє гевалiв в унiформi, i вiн не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: 'Рєбята, ну бросьтє, ну отпустiтє, рєбята', ноги пручалися, смикаючись у повiтрi окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай мимрив — та нi, та де, та нiчо’ вони йому не зроблять, — а воронок уже стояв напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову — вiдважна жiнка! — плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало — а вже впихали чувака в машину: 'Мальчiкi, — кресонула навiдлi голосом, аж забринiло, — да што ж ви ето, в самом дєлє, а?!' — i вирвала хлопця: 'мальчiкi', бугаяки, розiм-кнули лаву, якось обм’якли, вiдступилися, забубонiли щось виправдальне на кшталт 'а чєво он', — ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, — пiдо-спiв зайчик, згребли потерпiлого на оберемок, давай, Боже, ноги! (i першої вашої ночi з тим чоловiком, коли вiн хвацько вженеться пiд 'цеглину' i його перепинять менти — маленький i зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось пояснюватиме їм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого, — ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш пiд-борами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiєшся, хоч прикурюй од такого висмiху: 'Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили', — i за-мнеться ментрега, якось разом вiдрине, розвiється в повiтрi, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалi, — а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: 'А ти крута баба — зразу вискочила ментам морду бити… З тобою можна в развєдку йти', — i тебе затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено — бо вiн сам iз тих, — наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, — бо бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм…). Страх уповзав знадвору крiзь стiни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi, неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне 'тридцять сiм i два', i плач кiль-канадцять разiв на добу, лiкарка велiла їй роздягатись, а татковi вийти — 'Девочка уже большая', — її спантеличило, що татко, замiсть обстоювати свої права — це ж бо його дитину мали оглядати! — принижено чапав до виходу, збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркує вона собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього — ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собi думки, — що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї — знов-таки, боявся?), — а судили його, цим разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ), пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi, вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), — його панiчний страх перед її невкоськуваним ростом — 'ку-уди?!' — угнiжджував-ся в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак продiагностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева система була вражена, i простата, й сiм’яники (мама щодня терла моркву йому на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, її пальцi колишньої гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати 'швидку', i коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила їй дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки [котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], бу-ло нещадне й зимне, як крiзь зцiпленi зуби: слава Богу!), — по сутi, то було не що як вiйна — вiйна, в якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого (придавити колiном, упхати в люлю, 'вона в нас iще зовсiм дитина', хотiлося хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона їм усiм за нас i покаже!), — мужчина вдається до