тепер її жодним способом не випхати на пенсiю, а може, нищечком спиватиметься в себе в домi, займатиметься медитацiєю або заведе пса — самозрозумiло, породистого. I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: 'Я — югослав', начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — 'От коли я був у Японiї…,' 'Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,' 'Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…' — до смiшного нагадує похваляння колишнiх 'виїздних' совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк-вiку 'туди' не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа-центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких-то виданнях пiд таким-то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку 'TheаWorld' i скiльки обiцяє платити 'NewаYorker', — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю 'Тойотою' (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав 'Мерседес'), i вони їдуть куди-небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж 'снепшоти', подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим- то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью-йоркськiй 'Свободi': Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток i жаль (цебто, без смутку i жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка i братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силi подякувати всiм особисто за так численнi вияви спiвчуття: телефонiчнi, писемнi i особистi (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цiєю дорогою (стежиною! путiвцем! хайвеєм!) висловлюю всiм приятелям i знайомим, та родинi мою найщирiшу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), — i тодi вона розумiє, що кайфувати од себе, по-щенячому тiшитись кожною ознакою власної присутностi в свiтi, — це так само один iз способiв витворювати в ньому дiм, надто коли чуєшся невiдвзаємнений нi своєю мовою, нi країною, i що до цього також, либонь, приходять не зразу, — i вже не дивується, коли пiсля того вечора Алекс перестає їй дзвонити — правдоподiбно, назавжди. Боженьку мiй, i на все то треба вмiння — бути хворим, бути самотнiм, бути бездомним: все то мистецтва, i кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.

Чхати йому було на її вiршi — як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям — родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало її вперед, вперед, вперед! — божевiльним страхом i собi впасти в ряд, не збутись, скапцанiти, як усi в по-передньому поколiннi, i в позапопередньому, i в поко-лiннi перед позапопереднiм (тим узагалi привелося — бодай не згадувати!), цiлу молодiсть вона рвалася геть з льоху, де ядушно смердiло напiврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, прiллю i цвi-ллю, немитим сопухом марних зусиль: українською iсторiєю, — знаючи, кревним отим знаттям, через якi ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, iнстинкт дару на собi — нагору (цiлий час — нагору: останнi роботи були й найсильнiшi, жахтiли свiтлом уже нетутешнiм, як зоряне небо вночi над пустелею, — а на її пам’ятi лава за лавою бучно висвячених у генiї подавальникiв надiй покотом сипалися з нiг у вторований рiвчак, тiльки-но вичерпавши молодiсть!), — вона, котру млостi змагали на вид зачустраних рiдних алкашiв у проплiшинах залишкової генiальности (кому цiкаво, ось адреси: 'Еней' у Києвi, 'Червона калина' у Львовi, вхiд вiльний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), — вiдразу проявила з ним — першим на вiку! — готовнiсть поступатися: вперше-бо мала до дiла з мужчиною- переможцем. Українець — i переможець: чудасiя, їй-бо, в снi б не приснилося, — чого мусили вартувати йому самi тiльки сiмдесятi-вiсiмдесятi у провiнцiйному мiстечку, вважай, у пiдпiллi, з того мiстечка, вхопивши попiд пахи її семилiтню, колись давно втiкали вiд кагебiстської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шiсть рокiв ще 'сталiнських', всенький вiк ганяв, як бiлку, в обручi жаху комплекс 'повторника' — другого арешту нiхто не витримував, навiть якщо виживали, ламалися всi, кожен на свiй спосiб, — чи не тi самi бистрi, серiйно стриженi, всi як на пiдбiр чорнявi, мальчики в шелестких плащах, котрих вона — кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю — зазнiм-кувала собi зi спин, як порпалися в навалених долi кучугурах книжок серед разом оголених стiн її першого в життi, та нi, єдиного в життi дому, — потiм, дослужившись до бiльших зiрок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? — ех, братiку мiй, i побратимство ж наше довбане — все’дно що з одного табору корєша, скiльки ж, мать його за лапу, справдi рокiв тривать цьому спадку, i як його з себе викров’янити, вихаркати — як? — друзi-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вiсiмдесят другому: приїхали у вiдрядження, впали на каву до мiсцевої 'склянки', пiдступився провiнцiал зашуганий: 'Хлопцi, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходiть, я вам свої роботи покажу, i кава в мене є,' — а, ну хiба що кава, давай, чувак, наливай, — а з чого взяв, нiби ми художники (були — писателi, актьори, вопшем, тоже набрiд порядошний)? — 'А — бороди у вас,' — отуди к бiсу, на облiк їх там тодi брали в тiй норi за ношенiє борiд, чи як?! Так крiзь грати у вiкнi вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вiтром: ачей хто незлий нагледить, пiдбере, пiшле за адресою — визирання вслiд полопотiлому папiрцевi, голодна надiя в очах: не художники, нi?… А до майстернi — бочком, задами, кружними вуличками: 'Не треба, щоб вас зi мною бачили…' Вiтчизна i дiм, атож: Україна, вiсiмдесят другий рiк. I нi тобi британських кореспондентiв, нi листiв на пiдтримку вiд провiдних дiячiв лiтератури й мистецтва — це ж хто тодi Нобелiвку був дiстав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нiби-то, подейкували, щирий друг радянського народу, то — who cares?) Ту оповiдку, котра вмить учинила його — рiдним, болiсно вiдчутним зсередини тих непроглядних рокiв (над якими — звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! — поки iншi спивались, вiшались, чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вiкнi, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиходi!), — вона почула ще до того, як, на третiй день фестивалю, вiн, пiд якимось ледачим претекстом, вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зi сну, — все, все вiд початку було замiшано на колошканнi, на гвалтовному вибиваннi iз звичного фiзичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осiлих батарейках, рефлексах! — i стояв у тiсному, як лiфт, передпокоїку, зi схрещеними на грудях руками, пiдпираючи дверi, по-котячи вимовно свiтячи в неї очима, i її нагло пойняло — стисла зуби, аби не дзиготали, — напливом чудного, не еротичного навiть, нi! — якогось iншого, до млостi тривожного збудження — мов перед операцiєю або екзаменом: щось iз гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грiзне, щось самочинне i тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, i хай би пронеслося мимо, але в нiй не було страху, була — уже ввiмкнена, пiднесено-пружна готовнiсть негайно рвонути назустрiч життю, скоро тiльки воно само припускає з засидженого мiсця: справжнє — нагода рiдкiсна, це те, що бiльше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зi шкiри, скидаючи її позад себе, сiм шкiр, дев’ять шкiр, аби тiльки не зупинятись! — добро, приймаю, очi в очi! — 'До вечора?' — 'До вечора', — 'Поїдемо тодi на каву?' — все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад — у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня — прибутний, пiдземний гул розбудженої пам’ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось вони якi! — вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п’ять рокiв тому, — спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом, п’ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями — а на тому боцi, трохи далi, був, здається, кiнотеатр (ранковий сеанс — iз татом за руку — щось документальне, про мавпочок)? — А вiн i зараз там є, вiдказували їй з вимушеними примильними усмiхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, i тiльки вiн, кого потягнула, за руку, за собою — туди: 'Поїхали до парку?' — 'Куди скажете, панi, я весь ваш' (старовинний