ніякого ланцюга й той парубок не хотів її задушити, аби відняти хліб? Не інакше, як вистежив, що дядько Сава пригостив її хлібом та цукром,

А може, примарився й парубок у вишитій сорочці?

Е-е, ні парубок у вишитій сорочці не примарився. Славний такий, чорнявий, смоляний чуб. Ось тільки лице скривлене й очі страшні.. Бо голодний, а тому нездоровий, хворий. Просив хліба, щоб підкріпитися, а вона йому не дала.

Де він?

Галя зводиться в шумкому житі, в співі жайворонків, дивиться наокіл. Може, десь вигляне чубата голова? Не видно. , А коли... а коли вмер із голоду?

Повагавшись, Галя засуває руку за пазуху, дістає скибку хліба — й підносить перед собою, тримає так, що видно хліб і жайворонкам, і сонцю, і всьому білому світу. Повинен би побачити й отой парубок, що стежив за нею, що біг назирці.

Лише лискучі зелені хвилі молодого жита.

Галя дістає з-за пазухи грудочку білого рафінаду — й простягає перед собою. Поглянь! Хіба ти не бачиш — ось цукор, ось хліб!.. Ще й співається:

Там Василько косу носить,

тонкий голос переносить...

Не бачить, не чує... Поїхав за Десну...

Руки опускаються, як зів'ялі, й Галя поволеньки плине зеленим морем до села, що вже ген-ген закучерявилося яблуневими та вишневими садками.

Грабарка скрипить немащеними колесами, гнідий кінь покивує головою, що важко обвисає, а він задирає раз по раз її вгору, наче боїться загубити на курному сільському шляху. Карпо Гнилоквас ступає обіч грабарки, і його довгообраза голова також обвисає на груди, то він раз по раз сіпає нею, наче також боїться загубити,

— Карпо, Карпо!..

Гнилоквас не чує. Тоді Юстина, що сидить на лавці під вощінням, уже не кличе, а зойкає якнайпронизливіше:

— Ой... Ой!

На той зойк Гнилоквас зупиняється, дивиться на тітку болотяною каламуттю сонних очей.

— Чого стогнеш? — питається.— Ще жива?

— А підійди-но сюди,— просить Юстина.

Карпо Гнилоквас з батогом у руці чалапає до тітки.

— Чого тобі? — каркає.

— Сиджу та жду тебе... Везеш когось? І киває на грабарку, з якої стримлять угору чиїсь темні закоцюблі пальці.

— Везу... Може, й вас підвезти?

— А куди підвезти? — питає Юстина.

— Та до ями, куди ж.

— Е-е, до ями не хочу,— лагідно відказує тітка Юстина, рада, що Карпо Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи.— Хочу на цвинтар, а не до ями.

— Зараз?

— Та ще не зараз, бо годна дух перевести.

— Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву гнівається Карпо Гнилоквас.— Бо в мене робота, село велике. Поки об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.

— Бо справді дурна,— лагідно згоджується Юстина.— Візьми ось...

І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.

— Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися.— Візьми, це тобі.

Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.

— То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.

— Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.

— Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.

— Ага, на цвинтар,— обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.

— Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсім без олії в голові,— тішиться собою тітка Юстина.— Хочу з тобою наперед умовитися, а з грабарем Никоном я вже потолкувала, він мені обіцяв могилку викопати. Я в нього могилку велику не прошу, бо нащо мені велика? Я сама собі маленька, а ще всохла, то багато місця не залежу, правда?

— Правда... То кажіть, що хочете, бо в мене робота,— нагадує Карпо Гнилоквас, готовий поспішати, бо тітка більше риби не дасть.

— А тільки ж я хочу поміж своїх, о. Коло батька та коло матері, коло діда та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Ілька.

— Чи не однаково?

— Бо не однаково!— ласкаво заперечує тітка Юстина. — Я й грабареві сказала, де саме копати... Були разом на світі цьому, то й на світі тому хочеться бути разом, з ріднею, бо з ріднею скрізь легше. Бо в отій ямі — як у колгоспі, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосібниця, знаєш?

— Та знаю, що одноосібниця.

— То чого мені в той кагал? Не хочу.

— Ох і одноосібниця ти, Юстино!

— Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, поміж своїх. Тільки ж ти, Карпо, не обмани мене. Я тобі рибу дала, я з тобою договорилася, бо гріх буде тобі за мене.

— А, де той гріх...

— І суд божий,— нагадує Юстина.— Нема людського суду, то божий буде.

— Ждіть, ждіть.

— Ждатиму,— обіцяє тітка Юстина.— Як на цьому світі не дочекаюся, бо вже ледве клигаю, то на тому світі дочекаюся, бо на тому світі що? Лежиш собі і ждеш, ні роботи ніякої, ні колгоспу, що тобі день, що тобі ніч...

— Ну, в мене робота.

Карпо Гнилоквас іде до грабарки, той тітчин вузлик тулить поблизу мертвої руки, що вгору задерлася зі скарлюченими пальцями, смикає за віжки. Гнідий кінь стріпує гривою і хвостом, відганяючи мух та ґедзів, і скриплять немащені колеса.

— А не повинен би обдурити, я йому рибу дала. а кому б ще гостинця дати, коли більше нема кому...

Василь Гнойовий випростується над колодою, на якій рубає дрова, і, тримаючи в руці сокиру, дивиться на жінку, що йде від воріт. Голову в жінки пов'язано білою хусткою, а тому її смагляве лице — як великий чорний вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очі гострими присками.

— Добрий вечір,— вітається жінка, дивлячись спідлоба пильно-пильно.

Василь Гнойовий різко відкидає сокиру на траву й зле питає:

— Хто така?

— Вечір добрий,— ще раз вітається жінка.— Не впізнаєш?

— Багато всяких тут ходить через село.

— Та я ж Горпина.

— Яка Горпина?

— Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рідна сестра.

— Горпина?— роззявляє рота.— Моєї Ольки сестра?

— Так змарніла, що не впізнав?

— Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?

— Та це я така, схожа на мару,— каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає.— А як там Олька?