— А на грабарку — та й відвезу до ями.

— Таж вона ще жива! — кричить учитель Пилип.— Хіба не чуєте — стогне? Куди ж ви живу?

— Однаково скоро помре... Ну, поможи.

— Ану відпустіть, віддайте.

— Хлопче, нащо тобі живий труп здався?.. Скільки вже їй зосталося? А мені потім знову по неї приїжджати? Коняка ледь ноги переставляє. Та вже коли так уподобав неживу дівку, то бери, хай ти сказишся. А ніхто не хоче знати, що в мене така робота.

Карпо Гнилоквас залишає непритомну Галю біля осатанілого, з божевільними очима вчителя, смикає віжки.

— Вйо! Поїхали... Спробуй догоди такому народові. Бачиш, заступник знайшовся. Самого без вітру хитає, а ще... Півфунта хліба пропало! Та я тебе скоро відвезу до ями, то відшкодую. Вйо! День довгий, село велике, а роботу тільки встигай робити. Несвідомий народ, ох і несвідомий наш народ!

Тітка Юстина сидить за ворітьми, дивиться на шлях, на село.

Шлях попід вербами та тополями сіріє пухкою курявою, в якій і горобці не купаються. Село спить посеред білого дня, наче все вимерло до ноги. Сонце смажить так, що не тільки зелень в'яне, а й небо спопеліло, й таке пустельне, що страшніше за землю.

Тітка Юстина так завжди сидить за ворітьми. Когось побачить, щось почує, щось їй приверзеться — ось і погомоніла з білим світом.

Хлоп'як ще голомозий, з штанців подерта сорочка висмикалася, очі — як реп'яхи. Навіть крізь подерту сорочку видно синю шкіру та випнуті ребра.

— Дитино...

Заскочений зненацька тітчиним голосом, хлоп'як завмирає злякано. И повз тітку йти страшно, й тікати страшно. Бо ж, це ота Юстина, що про неї розказують.

— Як тебе звуть, дитино?

Голос ласкавий — і ще страшніше від тієї ласки в голосі.

— Юрко,— шепочуть затерплі вуста.

— А чий же ти будеш?

— Горпинин... Горпини Хрущихи.

— Це тієї Горпини, що біля церкви сидить над яром?

— Над яром...

— Славний ти хлопчик у своєї матері,—тішиться тітка Юстина, рада-радісінька погомоніти з дитиною. —А чого ж ти в хаті не сидиш?  

— До діда Ілька йду. Провідати хочу, бо дід старий дуже,— розв'язується язик у хлопця.— Може, гостинця дасть.

— Ти ж мій славненький,— срібло немічної усмішки спалахує на тітчиному чорному лиці.— Наготував дід гостинців для онука?

— Не знаю.

Тітка Юстина хмарніє на виду.

— Кажеш, мати твоя Горпина Хрущиха?.. Кажеш, дід Ілько? — Й зітхає тітка.— Так нема вже твого діда Ілька, помер, вчора Гнилоквас відвіз його до ями... Нема гостинців...

Малий Юрко так і ціпеніє від почутого.

— Нема гостинців? — перегодя питає жалібно.

— Де ж він тепер тобі візьме?

— А ми з матір'ю не чули про діда...

— А підійди-но ближче до мене,— просить тітка Юстина. Забувшись, похнюплений Юрко ступає вперед, але зразу зупиняється: хоч і добрий голос у тітки, а лячно.

— Та не бійся, я тобі щось дам.

Юрко ступає ще ближче — й знову завмирає. Бо що тітка дасть, що? Сині руки лежать на колінах, а в руках — нічого. Може, заманює-приманює, ген як хитро мружиться. І він уже ладен чкурнути геть, але цієї миті страшна тітка Юстина поволеньки засуває руку за пазуху.

Він зачаровано стежить за рукою, зразу ж забувши, що зібрався тікати.

Що рука шукає за пазухою, чому бариться?

— Не матимеш гостинця від діда, то хоч від тітки...

Виймає руку з-за пазухи, неквапно розмикає пальці — на сухій зморщеній долоні лежить біле куряче яєчко. Воно мовби вродилося там, за пазухою, щойно вродилося — й тітка Юстина зразу ж явила його на світ божий.

— Бери, дитино.

й простягає перед собою руку з курячим яєчком.

Юрко дивиться на куряче яєчко, як на чудо. Як на чудо, котре може так само розтанути, як і з'явилося. А може, тільки він зважиться взяти яєчко, як тітка Юстина вхопить його за руку? Й тоді...

В розпачі, повними сліз очима він дивиться на тітку Юстину, просячи її змилостивитися, просячи не ошукувати.

— Бери, дитино, бери,— знову лагідно тітка.

Й тоді Юрко, стуманівши головою, ступає вперед, простягає руку — й тепле куряче яєчко опиняється в долоні.

— Тітко...— хоче щось сказати — й не відає, що саме.

— їж на здоров'я... Рости здоровий...

— Тітко...— бринить голос і заплітається язик.

— А то шкура та кості... Бери, бери... Дід Ілько вже не подарує гостинця.

І тітка Юстнна, хапаючись за поперек, зводиться з лавки. Мабуть, їй заболіло, в неї кривиться лице — і малий Юрко лякається: чи не вхопить його зараз, чи не потягне в хату, ген і сіни відчинено навстіж. Хоче відірвати ноги від землі — й не годен.

— Тіт-т-тонько-О-о,— дзигонить зубами.

— Що, дитино, що?

— Ой, тіт-т-тонько-о-о...

Зрештою, ноги якось відриваються від землі — й хлоп'як зривається з місця. Стиснувши в руці яйце, боячись зачепитися і впасти, біжить від страшної тітки Юстини. А самому здається, що тітка біжить слідом, що ось-ось наздожене, бо наче лопотять за спиною тітчині ноги-костомахи.

— Ой,ой, ой!

Таки перечіплюється за вербове коріння — й падає на землю, злякано тулиться до закуреного, терпкого романцю.

Й настає тиша. Ніхто не лопотить ногами-костомахами за спиною, лише неподалік цінькає горобець.

І тоді помічає, що яйце в долоні розбилося, білок та жовток стікає поміж пальців. Холонучи душею, він облизує пальці, облизує полущену шкаралупу, далі язиком облизує романець, на який накапало яйце, облизує спориш. Облизавши долоню й траву, малий Юрко пильно приглядається, до чого можна було б ще торкнутися кінчиком язика, але так і не знаходить.

Зводиться на ноги, оглядається, чи не видко тітки Юстини.

Пустельний шлях, смажить сонце, спека.

А може, вернутися — й тітка Юстина дасть ще одне куряче яєчко? Може, за пазухою в тітки є ще друге?

Ой, страшно... Малий Юрко сідає в затінку під вербою, жде, може, тітка Юстина сама вийде на шлях, отоді він знову підступить до неї, але тітки вже нема й нема.— і Юрко непомітно засинає.

Текля Куйбіда лежить на печі й слухає солов'їв. А може, то й не солов'ї співають у садку, а дзвенить- гуде в голові? Хвилею напинає дзвін — і гасне, лункою хвилею накочується — й гасне. Попелом ранкових сутінків потрушено в хаті.

— Мамо! — кличе Текля.

Тихо, ніхто не озивається. Де ж це мати, чого мовчить? Текля думає, згадує — і сама до себе шепче: