підібрали геть без тями, потім наді мною довго морочила голову хірургічна бригада, а відтак мене завезли додому, і я нарешті вколов собі добру порцію морфіну. Прокинувсь далеко за полудень. Довбешка тріщала, надворі лютував голодний Більбонський, я став затикать йому пельку сякимтаким харчем, — і тоді задзвонив МурМур…

Звісно, з приводу того, що ці дві події так дивно збіглися в часі, можна було будувать різні версії. Їх і будували, переважно рядові люди «Тартару» — такі, як МурМур, чи Лугиня, чи навіть і я. Були це й не версії, а скоріш якісь невиразні гіпотези, чи навіть і просто запитання, — на жаль, усі без відповідей. Ясно було тільки одне: ми стали гвинтиками в дуже брудній і надзвичайно заплутаній авантюрі, котру на чиєсь замовлення організувала керівна десятка «Тартару». Якось увечері, коли ми пиячили в ресторані під вітряком, МурМур заявив навіть, що все воно несуттєво… несуттєво, дорогий колего, сказав він з п'яною упертістю, — просто ми тут уже нічого не вдіємо…

— Для тебе — так, — понуро буркнув я. — Але мені не подобається…не подобається, коли мене використовують! І я буду дошукуватись правди… а ти, звісно, як собі хочеш!..

— Добре, — сказав тоді МурМур… — давай будем думать. Ми з тобою вже спробували дещо вивідать… а тепер давай подумаєм над тим, що вдалося зібрать! — Він замовк і став припалювать цигарку. — Передовсім, — сказав він, пихкаючи димом. — передовсім тебе цікавить, хто був замовником «Тартару», правда?

Я кивнув.

— Нам пощастило дізнатися, — провадив він, — лише одне: ці люди заплатили «Тартару» понад три мільйони. Себто акція, здійснена сотнею командос на майдані Свободи, оцінена у три мільйони радянських рублів. Яка ж була причина тієї бійні?.. Що було б, якби «Тартар» відмовився від участі в цій операції, — поки що невідомо. Відомо зате, що в ході розслідування замовник постачав інформацію… і непогану, треба сказать! Секретну інформацію. Доступ до неї мають лише найвищі посадові особи в уряді…

— Мені плювать, — вибухнув я, — на тих, що її постачали! Це робила служба безпеки, а я хочу…

— Ша, — сказав МурМур. — Ша! Ти… ти, головне, мовчи. Говорить буду я. Ага, то на чім… Так, — інформація! От помізкуй логічно… Ти не вмієш логічно мізкувати, — раптом загорлав він, аж люди за столиками почали оглядатись. — Ти, чоловіче, хоч і детектив для особливих доручень… а такий, такий тупий, — ну як…

— Як дві довбні разом, — допоміг я йому.

— О! — сказав він… — О! Дивися: служба безпеки отримала досьє на психотерапевта Крижинського… секретне досьє. А звідки, з яких джерел? Чи ти думаєш — такі досьє валяються на дорозі?! Далі. Ти йдеш у лігво цього шанованого добродія, тобі дають вказівки, де слід шукать лабораторію, в котрій він провадить експерименти, і навіть повідомляють код цифрового замка!.. І як не дивно, а все це знову ж робота служби безпеки, еге ж? Далі. Замовник має відомості, що такого-то дня готується широкомасштабна операція «Союз»… не знає тільки деталей, — і ці деталі вириваєте ви з Муратом на допиті таксиста… і Мурат передає їх замовникові, а той спішно й гамузом купує «Тартар», аби зірвати цю операцію! Три мільйони… — МурМур похитав головою. — Зостається ще, правда, купа різних запитань. Хто цей замовник, — адже він зумів прикрити фірму од розплати, яка була неминучою? Куди подівся Малевич-молодший? Кому вигідно було скомпрометувати демократів? Хто… врешті, все це несуттєво. Несуттєво. Ми своє діло зробили, і більш нічого ми тут зробить не зможем… отак, дорогий колего!..

— Тоді, — сказав я, — виходить, що ми просто пішаки. Ті, кого все життя використовують: то для якихось воєн у чужих землях, то для підтримки передової ідеології… горіла б вона синім полум'ям! Ну, знаєш… така роль не для мене!..

МурМур хитро зиркнув на мене.

— Хочеш знати мою версію? — раптом поспитав він.

— Яку? — не второпав я.

— Світ політики, — почав він, не звертаючи уваги на мої слова, — світ цей зараз поділяється на розумних і дурнів. За часів застою такого поділу не було. А чому? А тому… тому що політики були монолітом. Тепер же ситуація змінилась. Частково й через те, що серед політиків відбувся розкол. Вони… обережно кажучи, вони розійшлися в поглядах. Одні ще цілком серйозно вважають, що можна повернути милі серцю часи, коли собача компартія не знала меж у своєму пануванні. Вони не тямлять, що процес… людино, процес пішов і його не зупиниш! Оці дурні й роблять все, щоб вернутись до влади. Тоталітаризму. Однопартійності. Яким завгодно чином, але вернутись, навіть ціною жертв. І от вони організовують якусь маленьку, геть зовсім крихітну провокацію. Такий собі пробний камінчик. В Україні це була справа народного депутата Хмари… операція, треба сказати, вдало проведена, ну, просто блискуче! От вони провели її і причаїлись: яка ж буде реакція тих політиків, які реально тримають владу в руках… ні, не демократи й не парламент… ну, та ти розумієш, про кого мова! І що ж? Хмару їм оддали! — і не тільки Народна Рада, а й ті, хто реально контролює обстановку. — МурМур посміхнувся. — Саме після цього починають готувати операцію «Союз». Дуже грубу. Примітивну. Так чи інак, а приречену на провал. Операція, котра вражає своєю убогістю, і… і… Знаєш що… хай йому дідько оцьому всьому, — давай вип'єм, га?

— Давай, — сказав я. Мені було вже все одно.

І ми випили.

Але ще ж зостається Крижинський… Я згадав про нього — і заплющив очі, глибоко вдихнув повітря, напоєне пахощами пробудженого лісу, а тоді затамував подих і відчув, як застугоніла у скронях кров, підстьобувана викидами адреналіну. Якась зловтіха народжувалася у мені, коли перед очима знов і знов поставало його вузьке чоло з тонким хрящуватим носом, лисий череп з відстовбурченими вухами і вся його тичкувата фігура в костюмі з краваткою на білій сорочці.

Що ж, Мурате, подумав я, значить, ти заборонив мені чіпать цього чоловіка… ти сказав, що, мовляв, досить… інтереси справи, мовляв, вимагають, нехай живе, так ти сказав, правда?

Після того, як «Тартар» ліквідував акцію на площі Свободи, Школа тібетської медицини не протривала й два дні. Вже в понеділок од неї не лишилося й сліду — хлопці з відомства були в паніці й жили собі витягали, аби хутчій поховать кінці у воду. Одночасно й верхівка «Тартару» вилучила (й поквапилася знищити) все, що стосувалося операції «Зомбі», — скоріше всього, за рекомендацією тих, котрі так щедро її оплатили. Я зловтішно посміхнувся. Вдома, у потаємній схованці, котру не знайде ніхто, крім мене, лежать копії знімків, розмов, записаних на магнітофонній тасьмі, відеокасета зі сценою забійства Малевичастаршого… і ще багато дечого! Прийде час, подумав я, і все це випливе на поверхню… повинно випливти. А інакше де ж справедливість?.. Де — питаю я у вас?!

А ще ж зостається і Крижинський… Ревнитель комуністичної ідеології. Моральний садист. Екстрасенс. Лягавий. Учень тібетських мудреців. Стукач. І, звісно ж, нащадок одного з апостолів… Господи, чи взагалі може бути більший абсурд! Кощава істота з гачкуватим носом і підозріливим поглядом глибоко запалих очей, котра зі спортивною злістю вигукує з-за катедри про «історичні рішення чергового з'їзду нашої рідної партії…».

Ну, та ліквідація Школи тібетської медицини таки вдарила його по кишені. Через місяць він спробував було відвоювать своє реноме, виступаючи в провінційних містечках, де грошики злупити найлегше, — однак колишні хазяї, певне, дали йому на здогад, що цю діяльність прикрити слід назавжди, бо він поспішив дременути за кордон. У Європі його сеанси викликали фурор. Масовий психоз сягнув граничної межі: люди заявляли журналістам, начебто в них змінився колір очей, повідростали ампутовані кінцівки, а якась жінка похвалилася навіть, що розсмоктався шов на її нічній сорочці. В Україну він повернувся аж зараз — із добрячими грішми, на форді темновишневого кольору і випромінюючи добрий гумор та злагоду із своєю совістю…

От і добре, подумав я, почуваючи, як десь усередині скипає лють… добре, що ти вернувсь, чоловічку, тут тебе давно вже чекають — і не тільки чекають, а й палають хіттю з тобою побалакати…

Що ж, ми з МурМуром так і зосталися невдоволені тією роллю, яку нам відвели в операції «Зомбі». Що стосується мене особисто, так я з дитинства не люблю, коли мені щось нав'язують, надто ж обманом. У пам'ятку ще живі були різні збори, суботники, мітинги — на захист як не Анжели Девіс, то Луїса Корвалана, а то ще якогось чорта… усі оті збіговиська фашистського штибу, куди всіх заганяли не питаючи згоди. Я взагалі не люблю дисципліни й порядку: чоловік народжується вільним, і жодна ідеологія не має права посягнути на його свободу. Втім, щодо «Тартару», то він заспокоївся хутко: кожному з нас виплатили таку суму, яка могла заткнуть пельку будьяким амбіціям; й тільки мене ввесь час щось гризло й гризло, — може,