во — ікри. Її продавали в півлітрових слоїках по 50 грн. За банку — і чорну, і червону. Чорна ікра за розмірами була іден- тична червоній, а червона була великою і яскравою.
Я грішним ділом спокусився на ікру за 50 грн., але чоловік, з яким їхали в купе, пояснив, що тут стоять два заводи, які виготовляють ікру, «ідентичну натуральній». Правда, ідентич¬ну тільки ззовні — смак від натуральної відрізняється. во «Парні, пробуєм ікорочку», — пропонує хлопчина, що не¬
Е с е ї
відь-як опинився в купе. Ага, знаємо. Спершу «пробуєм-паку- паєм», а потім «папробовалі — дєньгі вилажуваєм».
* * *
Подорож із професіоналом від мас-медіа продовжувалась. Експресивний пан Дорошенко, щирий симпатик кримських татар, ґрунтовно розповів мені, «ху із хто» у політиці автономії. До кінця дня я вже знав, що татари у більшості своїй підтри- мують Рух, але ненавидять Тимошенко, тоді як їх континен-тальні колеги радять робити достоту навпаки. Довідався й те, що в тісному клубку тут переплелися боротьба між проєвро- пейськими і проросійськими силами, кожна з яких має свої складні погляди на кримсько-татарську проблему, яка, власти¬во, є жмутком невирішених питань довкола мови (українська? російська? татарська?), культури, влади і т. д. Самі татари мають власну опінію щодо того, як їм краще торувати свій шлях, що і стає предметом гострих дискусій між інтелігенцією.
* * *
Відбув прийом у голови райради в Бахчисараї, покуштував райрадівського чаю і обмінявся з паном Умеровим книгами (той подарував мені збірку своїх промов). Тим часом пан Уме-
ров розповів моєму колезі абсолютно дику річ. Виявляється, видання, що дотримуються об’єктивної щодо татарського пи¬тання позиції, виходять скупими накладами у 3—5 тис. ек¬земплярів. Тоді як «Крымская правда», кожен номер якої тягне на статтю за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, має наклад 50 тис. Очевидно, газета мусить триматися на дотаціях (і то порядних!) відомо звідки.
Е с е ї
* * *
Увечері до мене дійшло, що саме було «не так» на прийомах, де мені довелося побувати впродовж дня, — у голови райради, у бахчисарайського ювеліра-філігранника пана Айдер-ага, у Мустафи і Бахітгуль — батьків Артура Качкб,у яких ми зупи¬нились. Ніхто жодного разу не запропонував випити. Не було рефлекторного пориву за пляшкою і чарками, який можна пе¬редбачити, не тільки будучи в Україні, але й гостюючи у Поль¬щі. Замість горілки чи коньяку татари скрізь пропонували — навіть не пропонували, а пред’являли як факт — варену в турці (по-татарськи — у джєзвє) каву і кольорові подушечки із цук- ру-пудри — парварду.
* * *
У Бахчисараї мешкає несамовитий знавець кримської іс¬торії і культури Олекса Гайворонський. Пан Гайворонський має слабкість до історичних екскурсів і ґрунтовних комен¬тарів. Він запросив нас на прогулянку до Євпаторії. По дорозі знову ж таки зайшла річ за політику і знову дійшлося виснов¬ку, що ніхто з можновладців не розуміє кримської проблеми по- справжному: ані президент, ані Юля, не кажучи вже про решту.
