Євгеній не міг вийти з диву, чуючи сю мову.
– Чимраз менше розумію вас, пане Вагман, – мовив він. – Прошу, заберіть свої папери!
– Ну, що, не хочете робити, як вам раджу? – мовив Вагман, складаючи векслі.
– Попробую. Не смію відкинути вашої ради, бо се не мій інтерес, а моїх клієнтів. Тілько не розумію, який інтерес ви маєте в тім.
– Інтерес? Чи я мушу мати інтерес?
– Ну, купець... як ви кажете, лихвар...
– Я вже сказав вам, для кого я лихвар.
– А хлопам хотіли б помагати?
– Хотів би? Мм... Що я вам буду говорити так або ні? Маєте право не вірити мені. А от ви при нагоді спитайте про мене отця Зварича – знаєте отця Зварича, тут, із Бабинців.
– Знаю.
– Ну, так спитайте його про Вагмана, а я більше не скажу нічого.
– Добре. А тим часом я завізву селян із маєтку пана Брикальського і пораджу їм братися до купування села.
– Але про мене не згадуйте нічого, прошу вас! Скажіть, що можете їм допомогти, як пристануть.
– А як не пристануть?
– То я радив би вам самим купити той маєток.
– Мені? На які гроші? І пощо?
– Пане, – мовив Вагман, прихиляючи уста до його уха, – скажу вам секрет: у тім маєтку є триста моргів мішаного лісу зі старими гарними дубами. Один знайомий пише мені з Гамбурга, що там швидко будуть потребувати 500 000 дубів на кораблі. Агенти поїдуть по всіх краях, будуть добре платити. Розумієте ви, що се значить? Купите сьогодні, переждете рік і продаєте самі дуби, – а я знаю ті дуби! Поїдьте колись ніби ненароком, огляньте й самі, зайдіть до лісничого, спитайте, кілько там тих дубів. Я певний, що буде з 10 тисяч таких, що придадуться на кораблі. І нехай вам за дуба lосо221 дадуть лиш 10 ринських, то маєте чистих 100 тисяч. Се значить, що весь маєток дістався вам за 20 тисяч, а коли хочете, то можете все поле, фільварки, стирти, сінокоси подарувати хлопам і нічого не стратите.
– Ну, пане Вагман, се все фантазії.
– Ні, не фантазії, можете вірити мені. Зрештою ні, не вірте, а вперед переконайтеся, чи я брешу.
– Але чому ж ви не беретеся до сього ґешефту?
