– Як пан совітник думають?
– Що ж, се було би не зле. Мати чоловіка, що особисто знає дотичну особу – все ліпше, ніж телеграфічно посилати рисопис, який і так не все осягне мету.
– Добре, – згодився й президент. – Розуміється, поїдете як приватний агент. Я дам вам свій білет.
– Коли пану президентові залежить на поспіху, то добре було б зробити се зараз. О першій відходить поїзд.
– Але де я вам візьму грошей на дорогу? Без ухвали радної палати не можу.
– На перший раз у мене є пару ринських, а там я зателеграфую, куди мені вислати.
– Коли так, то в ім’я Боже! – мовив президент і, написавши кілька слів на своїм білеті та вложивши його в коверту, вручив Шварцові. Сей поклонився всім панам і побіг із сього будинка, де під впливом виводів слідчого, які він підслухав під дверима, і під впливом його запитань йому почало було робитися душно і нелюбо.
Вирвавшися з суду, Шварц пустився бігти додому, де надіявся застати Шнадельського. Але на ринку йому надсунула назустріч купа народу, серед якої Шнадельський, розхристаний, увесь червоний від гарячки, що палила його, захриплий і ледве притомний, усе ще викрикував уриваними, беззв’язними реченнями своє оповідання про те, як то він відкрив неживого Вагмана. Шварц увесь похолов, зрозумівши ситуацію. Він знав, що Шнадельський хорий, що його палить гарячка. Він усю ніч усе говорив про Вагмана. Над раном, коли Шварц обложив був його голову снігом, він трохи вспокоївся і заснув. Шварц також не мав спокою. Його тягло до міста, на ті місця, де він господарював уночі. Він перейшов пару разів попід Вагманові вікна, але, бачачи все в спокої, лагодився йти до Стальського, коли його здибав на вулиці пан маршалок. Сьому він розповів про нічну пригоду між Стальським і Рафаловичем, не згадуючи про те, що бачив Стальського вбитим.
Коли маршалок із сею новиною побіг до старости, Шварц, гонений тривогою, побіг до свого помешкання, де жив також Шнадельський. Сей власне прокинувся і збирався вийти, хоч гарячка його поменшала мало. Шварц успокоїв його, поклав знов до ліжка, обложив голову снігом і просив, щоб не йшов нікуди, поки він не верне. Шнадельський обіцяв, і Шварц пішов, щоб полювати на яку добру нагоду. Він знов здибав маршалка і з ним разом пішов до президента. А Шнадельський тим часом зібрався і побіг до Вагманового помешкання, де й справді наробив розруху, відкривши Вагманового трупа.
Шварц зрозумів небезпеку положення. Хорий, напівнепритомний чоловік, що ще весь стоїть під враженням сповненого вчора злочину, а довкола юрба народу, а там слідчий суддя, що вже так близький до розмотання всіх тайн учорашньої ночі... поліційні пошукування в Вагмановім помешканні... ще, чого доброго, покажеться граф Кшивотульський і виявиться брак готівки в Вагмановій касі – все се полум’ям ударило на нього. Він незамітно підійшов до Шнадельського і, взявши його за руку, шепнув йому:
– Ходи додому!
– Га? – також шептом запитав Шнадельський і весь стрепенувся від Шварцового дотику. – Се ти? А ти чого хочеш?
– Ходи додому! – знов з притиском шепнув Шварц і потягнув його з собою. Шнадельський ішов, усе щось балакаючи про Вагмана, про шнур, про ключ насеред покою і про касу, яка знаходиться в порядку, зовсім у порядку...
– Бійся Бога, чоловіче, мовчи! – шепнув йому Шварц, вивівши його з юрби. – Що ти робиш? Пощо ти йшов із дому? Сам не тямиш, що з тобою!
