його важке сапання.
Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленні, Регіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей – ані ґанку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.
– Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! – мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
– І чого ти тягнеш мене? – мовив він. – Чого нас тут треба так пізно?
– Треба, треба! Ти вже здайся на мене! – мовив Шварц і відчинив хвіртку.
– Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б’є пропасниця!
– Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!
– Подивляю тебе! – мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц тим часом ввійшов на ґанок, застукав до дверей, а не чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.
– Ов, а се що таке? – мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
– А! – вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.
– Що там? – запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.
– Що тут сталося? – перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.
– Укоськали його, – мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.
– Але хто?
– Можливо, що вона. А може...
Він задумався.
– Може, хто?
– Може, Рафалович.
– Рафалович?
