Один із них обертається до Стальського:
– Пане офіціале! Ваша пані, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!
– Нездорова! – скрикнув весело Стальський. – Борони Боже! О, ми знаємо себе занадто добре! Ми знаємо всі ті фінти і хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, ані тими витріщеними очима, ані тою мовчанкою, ані тим уданим остовпінням. Ми розуміємо се все дуже добре і маємо надію таки дійти з вами до ладу. Отже, ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогодні вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Яко муж, я маю право знати се.
Регіна мовчить. Стальський заломує руки, хитає головою.
– Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять літ живемо з собою, і тепер робиш мені такий скандал! І скажи, тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто би був подумав: така релігійна, побожна жінка – і раптом забула про всі Божі закони, потоптала ногами Божу заповідь, втоптала в болото свою честь, осоромила мене перед світом! Регіно! Бійся Бога, що ти зробила? Ну, скажи, промов слово! Нехай знаю, що маю думати про тебе?
І, взявши її за плечі, він потермосив нею. Вона мовчала.
– Ну, Регіно! – зачав він остріше. – Сього вже забагато. Досить комедії! Говори: була сьогодні вночі у Рафаловича чи ні?
Се питання міг Стальський звернути до одвірка – відповідь була б така сама. Нараз він пригадав собі щось і скочив до своєї бунди.
– А, що я буду питати? Адже ж тут маємо corpus delicti!
І він вийняв із кишені Регінин саквояжик, знайдений ним на Євгенієвім бюрку.
– Се твоє, правда? Ось твій підпис, вигравіруваний на клямерці. Се лежало на його бюрку. Ти се там поклала, правда? А тепер поглянемо, що там знаходиться всередині.
Він відчинив саквояжик, вийняв із нього цінні папери, висипав на стіл біжутерії.
– А, ось що! – скрикнув він. – Панове, бачите! Ся романтична історія має досить тверду матеріальну підвалину. Ідеальна любов – прошу дуже! Людовий трибун і невинна жертва сімейної тиранії – що за чудова пара! А моральний сенс: обікрасти тирана і драпнути в світ. Ха, ха, ха!
І він реготався, і лице його наливалося кров’ю.
– Ну, скажи тепер: що се все мало значити! Пощо ти несла се до нього? Пощо поклала се на його бюрку? Говори!
Він наближався до неї звільна. В його очах палали огники дикої злості, тої самої жорстокості, з якою він колись три дні мучив кицьку.
– Мовчиш? Злодійко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице – раз, і другий, і третій. Вона похилилася, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвалося ані одно слово, ані один стогін. Один із присутніх панів ухопив
