– Чого?
– Ну, звісно. Завтра до Америки.
– Як то? Маєш щось певного?
– Розуміється. Певне те, що у нього є гроші. І він сам. І жде Барана, значить, двері відчинені. А хоч би й ні, то на стук вийде відчинити.
– Ну, і що?
– Ходи! По дорозі поговоримо. А цікаві річі!
І, взявшися попід руки, вони пішли в противний бік, у напрямі до Вагманового дому.
Надія Шварцова, що Вагман, ждучи Баранового повороту, лишить сінешні двері незамкненими, збулася. Навіть більше, він забув замкнути двері з сіней до свойого покою. Сидячи коло стола, заглиблений у якихось рахунках, він так був зайнятий, що не думав про двері. Коли брязнула клямка, він, не обертаючися і не підводячи голови, запитав:
– Се ви, Баране?
– Я, – почувся якийсь не Баранів голос.
Вагман обернувся. Перед ним стояв Шнадельський. У Вагмана лице поблідло, серце моментально перестало битися. Він зрозумів, що справа не добром пахне, і сидів мов задеревілий.
– Ви... ви до мене? – почав він, ледве видушуючи з горла слова. Але в тій хвилі з-за плечей Шнадельського висунувся Шварц і скочив до Вагмана. Сей пробував схопитися з крісла, та Шнадельський одною рукою притиснув його за плече, а другою затулив йому рот. Вагман пробував крикнути, простяг руки, щоб відіпхнути Шнадельського, але в тій хвилі Шварц закинув на його шию тонкий, міцний шнурок і стиснув щосили. Вагман широко витріщив очі, голос замер у його горлі.
– Пускай плече! Тягни за шнур! – шептав Шварц. Шнадельський послухав наказу. Коли стиснули міцно за шнур – Шварц за один кінець, а Шнадельський за другий, то Вагман, сидячи на кріслі, скажено затрепав ногами. Вони не пускали, тиснули щораз дужче. Ще кілька рухів то руками, то ногами і – спокій.
– Неживий! – шепнув Шнадельський, весь тремтячи при виді страшного Вагманового лиця.
– Ні, жиє ще! – шептав Шварц. – Поможи!
– Що хочеш робити?
– Ось тут його! На отсей гак. Неначе сам повісився.
І оба підняли Вагмана, потім Шварц зав’язав оба шнура за гак, вбитий високо в стіні – колись там висів великий образ – і, підтягнувши тіло догори, пустили його висіти. Вагман ще трепав хвилю ногами, потім голова звісилася на груди – було по нім.
– А тепер живо, за грішми! Чи двері замкнені?
