письмом.
Комісар усміхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по- руськи.
– Що се таке? – запитав він комісара. – Я не вмію розбирати сеї монгольщини.
– Подання від адвоката Рафаловича.
– Чого він хоче?
– Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.
– Що, що, що таке?
– Віче, публічне зібрання.
– Сюди? До нашого міста?
– А так. І з ось яким порядком дневним.
Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.
– Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? – мовив староста, впадаючи в гнів.
– У поданні не сказано нічого більше, – пояснив комісар.
– Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, – відізвався граф Кшивотульський. – Але там, здається, на другім місці поставлені «справи повітові». Догадуюся потроха, про що там буде мова.
– Про що ж таке?
– Про реформу каси... По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
– Але коли так, то я ніяк не можу позволити на се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздразнення, довести до непорядків.
– Розуміється, пану старості се ліпше знати, – мовив спокійно Кшивотульський. – Але я б на місці пана старости поступив інакше.
– А то як?
– Я позволив би на віче. Нехай люди виговоряться, то їм буде легше. Можна би й вияснити їм справу...
– Не поможе вияснювання, – з заклопотанням у голосі мовив староста. – Справа реформи тої каси дуже непопулярна.
