– Адже ви нас боронили там у суді. Ви пан адукат Рафалович, правда?
Євгеній придивився ближче старому і пізнав свойого бувшого клієнта.
– А ви Демко Горішний.
– Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?
– Був у Гумниськах на терміні, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотів побачити ваше село.
– Ой, є що бачити! – сумовито відповів Демко. – Біда нас присідує, паночку, чимраз дужче та й дужче.
– А ви знаєте, нащо Пан Біг біду сотворив? – запитав Євгеній.
– Та нащо?
– Аби люди билися з нею.
– Та то воно так. Але як той казав: bijmy sie, chlopie, moja szabla, a twoj kij471.
– Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоби і кий із рук кидати і йти голіруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?
– Та не знаю. Щось наші преліпотенти на пана відказують.
– Нібито на мене?
– А так. Кажуть – вибачайте, паночку, – що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити у пана дідича те пасовисько.
– То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять мені, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають іншого адвоката.
– Та вже знайшли, – пошепки, нахиляючися до Євгенія, мовив Демко.
– А кого?
– Та пана Шнадельського.
– Що?
– Пан Шнадельський – пан, певно, знають його, – він сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на підмову тамтому пану в місті, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.
– І давно то було?
– О, вже пару тижнів тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селі – він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люди дуже до него горнуться, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цісаря.
