Я не стану виправдовувати його за те, що він вчинив далі, хіба що скажу: згодом він дуже про це шкодував (як то часто буває з усіма людьми). Перш ніж Поллі дотяглася до кишені, Діґорі міцно вхопив її зап’ясток, водночас спиною відтісняючи від колони. А тоді, відштовхуючи її другу руку ліктем, швидко нахилився уперед, схопив молоточок та злегка коротко стукнув по дзвонику. Аж після цього Діґорі врешті відпустив Поллі, й вони відскочили в різні боки, пильно вдивляючись одне в одне та важко дихаючи. У Поллі на очі навернулися нестримні сльози: не від страху й навіть не від болю у зап’ястку, а від скаженої люті. Та за мить сталося дещо таке, що геть вибило з їхніх голів думки про сварку. Коли Діґорі стукнув по дзвіночку, той відгукнувся втішною для вуха, не надто гучною нотою. Та замість ущухнути, звук тривав і набував гучності. Не минуло й хвилини, як дзвеніло уже вдвічі гучніше, аніж спочатку Невдовзі звук став таким голосним, що, заманися дітям поговорити (хоча вони про це й не думали, а просто нерухомо стовбичили, пороззявлявши роти), то вони б і слова не почули. Дуже скоро дзвін став таким потужним, що дітям не вдалося би перемовитись, бодай і надірвавши собі горлянки. Проте звук і далі розлягався самою лише невпинною солодкою нотою, в чарівності якої було щось моторошне - аж поки саме повітря у кімнаті не почало пульсувати, а підлога не задвигтіла під ногами дітей. Цієї ж миті до надприродного дзвону доєднав- ся ще один шум - незбагненний та руйнівний, спершу схожий на гуркіт далекого потягу, а потім - на тріск великого дерева, що падає, зламане буревієм. Здавалося, ніби щось дуже важке валиться долу Несподівано, з громом та шаленим двигтінням, яке ледь не збило дітей з ніг, близько чверті даху з одного кінця кімнати зрушило, довкола посипалися велетенські кавалки кам’яної кладки, а стіни несамовито затрусилися.