- Г адаєш, тут хтось живе? - усе ще пошепки запитав нарешті Діґорі.
- Ні, - відповіла Поллі. - Це пустка. Ми ж не чули і звуку, відколи тут з’явилися.
- Давай постоїмо тихенько і трохи послухаємо, - запропонував Дігорі.
Вони завмерли і стали дослухатися, та єдино чутним був лихоманковий перестук їхніх власних сердець. Це місце було так само тихим, як і Ліс Поміж Світами, але ця тиша неймовірно відрізнялася. Безгоміння Лісу було теплим і по вінця сповненим життя (адже, ще трохи - і можна було почути, як ростуть дерева), а ця безгучність вражала мертвотністю, холодом, порожнечею. Не можна було навіть уявити собі, щоби тут щось росло.
- Ходімо додому, - попросилася Поллі.
- Але ж ми ще нічого не побачили, - обурився Діґорі. - Якщо ми вже тут, варто хоч спробувати.
- Певна, що тут немає нічого цікавого.
- Яка ж користь із магічного персня, здатного переносити людей до інших світів, якщо тобі лячно на них навіть глянути, коли ти вже там?
- А до чого тут страх? - обурилася Поллі, вивільняючи свою долоньку з руки Діґорі.
- Просто мені здалося, що ти не надто палаєш бажанням оглядати це місце.
- Я піду туди, куди й ти.
- Ми будь-якої миті можемо звідси вибратися, - нагадав Діґорі. - Давай знімемо зелені каблучки й покладемо їх у праві кишені. Тоді все, що залишиться - пам’ятати, що жовта лежить у лівій. Можеш тримати руку якомога ближче до неї, але заглибоко не пхай, бо торкнешся персня і миттю зникнеш.
Вони так і зробили, а тоді нишком подалися до Однієї з велетенських аркад, що вели до будівлі. Уже на порозі, зазирнувши досередини, діти побачили, що там не так темно, як спочатку здалося. їм відкрився неосяжний, похмурий і, здається, порожній передпокій; у стіні навпроти видніли такі самі арки з колонами, а крізь них якось ніби втомлено жевріло кволе світло. Діти перетнули передпокій, ступаючи якнайобережніше, аби не натрапити на діру в підлозі або на щось, через що можна перечепитися. Коли ж вони досягли стіни з арками та пройшли крізь одну, то раптом опинилися на іншому, ще більшому подвір’ї.
- Це видається небезпечним, - сказала Поллі, тицькаючи пальцем на шматок стіни, який спучився назовні й, здавалося, тільки й чекав; аби зрушити прямо на подвір’я. Одна з колон між двома арками десь поділася, й тепер кавалок стіни, що мав спиратися на вершечок колони, нависав згори без жодного опертя. Без сумніву, це місце занедбали сотні, якщо не тисячі років тому.
- Витримало досі, значить, витримає ще трішки, - вирішив Діґорі. - Але мусимо просуватися тихенько. Ти ж знаєш, інколи звук насправді зрушує речі з місця - як лавину в Альпах, до прикладу.
Із цього подвір’я діти увійшли до інших дверей, піднялися довжелезними сходами й вирушили неозорими кімнатами, з тих, що виводять до іншої, а далі до наступної, і так доти, доки розміри палацу не доб’ють вашу уяву остаточно. За кожним кроком діти чекали, що ось-ось вийдуть просто неба й
