Явдокія Пи­липівна. А пра­цю­ва­ли ж за­те як, рук не скла­даючи!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То що ж! Хто дбає, той і має! Не­пе­рестанно трудіте­ся, да не увійде­те в на­пасть! Аби чужог­о хліба не заїда­ли та з чу­жої кри­ва­виці не ко­рис­ту­ва­ли­ся!

Явдокія Пи­липівна. Здається, уже на нас, го­лу­бе, ніко­му й скар­жи­тись!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А хто зна? Мо­же, й нам пе­ре­па­ла мар­но чу­жа копійка!

Явдокія Пи­липівна. Як же генд­лю­ва­ти [1] без то­го? То вже не­хай бог про­ща! Нам же тре­ба бу­ло дба­ти: доч­ка рос­ла - єди­нач­ка; тре­ба бу­ло на по­саг скла­да­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та так, так… А наг­ра­див-та­ки нас гос­подь доч­кою - ро­зумні!

Явдокія Пи­липівна. І вже! Що ро­зумні, так на весь По­дол! Так не жа­лу­ва­ли ж на їх і гро­шей: у який кошт та наук­а увійшла - страх! Скільки отій ма­дамі до пенціона переп­лачено!

Прокіп Сви­ри­до­вич. А за який час? Дов­го там по­бу­ла?

Явдокія Пи­липівна. Ма­ло хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну ди­ти­ну за­па­ку­ва­ти у на­уку - на му­ку, аж до за­ги­ну!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Я не про теє: мені ті пенціони і не до сма­ку, а ко­ли гроші за рік зап­ла­че­но, то тре­ба бу­ло б при­най­мні за їх од­сидіти!

Явдокія Пи­липівна. Гро­шей шко­да бу­ло, а ди­ти­ни то ні, що за три місяці змарніла та зніве­чи­лась, хоч жи­вою в тру­ну кла­ди! Там уже ма­ло то­го, що на­ука­ми ви­му­чи­ли, ви­мордували, та ще й го­ло­дом мо­ри­ли! Ди­ти­на не ви­дер­ жа­ла й утек­ла!

Прокіп Сви­ри­до­вич. То нічо­го: од­пас­ли­ся ж до­ма; од­но тільки не га­разд…

Явдокія Пи­липівна. Що там? Уже знов по­чав вередувати?­

Прокіп Сви­ри­до­вич. Та­яй мов­ча­ти­му, а тільки той пен­ціон…

Явдокія Пи­липівна. Що пенціон?

Прокіп Сви­ри­до­вич. От тут у ме­не си­дить! (По­ка­зує на по­ти­ли­цю).

Явдокія Пи­липівна. Ти зно­ву?

Прокіп Сви­ри­до­вич (зітхнув). Та й мов­чу ж!

Чути знав­далі гур­то­ву пісню: