— Ну, ясно, — сказав я. — В тебе телефон є?
— Ну є, — відповів Толік. — Тільки тут не ловить.
Поїхали до нас.
— До вас? — скривився я. — Вони ж знову пити будуть, — я теж кивнув у бік автівки. — Ладно, доїдемо — подзвоню йому.
— Дивись, — не сперечався він. — Тільки він просив поскоріше йому подзвонити. Сказав, що проблеми в тебе Якісь.
— Чорт. А де тут у вас ще телефон ловить?
— Можете до фермерів заїхати, — сказав Толік, подумавши, — тільки не говоріть їм, що ви від нас.
— До фермерів — це куди?
— Туди, — показав він рукою кудись в нікуди, — нагору. Там побачите.
— Може, проведеш? — запропонував я.
— Що я — йобнувся? — засміявся він. — Ну все, давай.
— Давай. — Я потис йому руку й пішов до машини.
— Ей, — крикнув він. Я зупинився. — Це тобі, — Толік, підійшовши, сунув мені в долоню якийсь дивний предмет.
— Що це?
— Електроножиці. Бош. Фірмові. Тільки без гарантії.
— Спасибі, — сказав я. — Гарантії не треба, я їх краще освячу.
— Правильно, — погодився він, махнув усім на прощання рукою і зник у кукурудзяному мареві.
— Що там? — запитала Тамара.
— Коротше, — відповів я не так їй, як пресвітерові, — не знаю, як вам сказати. Одним словом, у мене проблеми.
Треба передзвонити.
— Дзвони, — Тамара дістала свою рожеву нокіа.
— Та не ловить тут. Ось така проблема.
— А що це — горить? — уточнив пресвітер.
— Горить, отче, — запевнив я.
— І що робити?
— Поїхали до фермерів.
Якусь мить священик мовчав, напружено думаючи.
— Ну добре, — сказав зрештою. — Поїхали.
Ми розвернулись і поїхали на гору. Сонце покотилось у протилежному напрямку.
Тривожна й безлюдна місцевість, наскрізь видавлена тракторними протекторами; чорна суха земля, низькі небеса, розгорнуті, мов карти військових дій; гаражі, поставлені, як церкви, головою на схід, чорними бійницями заґратованих вікон на захід; розбиті паралічем комбайни; рештки брудно-червоної, ніби яловичина, сільськогосподарської техніки — і жодної живої душі, жодного фермера, зовсім нікого. Чорним ґрунтом пробіг якийсь шакалистий пес, принюхуючись до насиченої мазутом землі, завернув за ріг. Втім, швидко вискочив назад, наче наляканий кимось, озирнувся й побіг у зворотному напрямку. Видавалося, що там, за рогом, хтось стоїть, хтось налякав цього вовчару, зігнав з маршруту. Ми в'їхали на розбитий майданчик, зупинившись посеред чорної вимащеної поверхні. Водій заглушив машину. Було тихо й незатишно, мовби ми заїхали туди, куди заїжджати було непотрібно. Я взяв у Тамари її нокіа, відкрив. Попереду промайнула чиясь постать, ми навіть не встигли розгледіти, що це було.
— Там хтось є, — перелякано сказала Тамара.
— Пси, мабуть, — мовив Сєва.
Пресвітер мовчав, можливо, вже шкодуючи, що погодився зробити цей гак. Я дивився на екран. Зв'язок був.
