Я не знав небіжчицю, але мені здалось, що священик її дещо ідеалізував. Багато хто слухав його, стоячи за деревами, тож складалося враження, ніби він говорить із соснами.

— І ще, — додав священик подумавши. — Чого вчить нас ця смерть? Вона вчить нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто. Тепер усе, — закінчив він, і всі знову заспівали.

І не встигли гості дотягти до кінця чергового псалма про цегляні дороги, якими ми йдемо за руку зі Спасителем, та про суспільні негаразди, за які нам по ходу воздається з відсотками, як небом протягло вчорашні чорні хмари, і раптом, цілком несподівано, ударила злива. Всі кинулись навсібіч, ховаючись під високими голими соснами, перестрибуючи через старі, вгрузлі в пісок надгробки й біжачи до своїх машин, залишених на асфальті. Дощ заливав яму з тьотею Машою, ніби затікав туди весь, загрожуючи затопити поховання й витворити на цьому місці озеро. Коча швидко, наскільки міг, виліз нагору і побіг за всіма. Я теж помчав шукати машину Травмованого, проте десь не там завернув, кудись не туди попрямував, за кимось не тим погнався. І дуже швидко заблукав між цих сосен, біг між ними, захлинаючись дощем і в'язнучи ногами в мокрому піску. Врешті зупинився коло якихось могил перевести подих. Погляд мій упав на написи, виведені на могильних плитах. Спочатку я не зрозумів. Підійшов ближче, перечитав. На плитах зображені були брати Балалаєшнікови. Всі троє. Дощ заливав їхні портрети, і дивились вони на мене, мов акули з морського дна. Так і є. Балалаєшніков Барух Салманович, прочитав я, 1968–1999. Поруч із Барухом на плиті накреслені були різні сакральні знаки — зірки Давида, золоті півмісяці й пентаграми, корони й пташині крила, стебла троянд і старі револьвери. На сусідній плиті написано було: Балалаєшніков Шаміль Салманович, 1972–1999.

Навколо Шаміля було щось виведено арабськими літерами, а внизу зображені були сцени народження, полювання й відспівування. Полювали на оленів. Далі, як і слід було сподіватись, знаходилась могила Равзана Салмановича, 1974–1999. На його плиті, під портретом померлого, намальовано було печальну жінку з розпущеним волоссям і в короткій сукенці. Жінка сиділа на березі ріки, під карликовою березою, і тяжко зітхала, очевидно, за Равзаном.

Вражений і пригнічений, я кинувся далі, вибираючись із цього чорного місця, намагаючись повернутись і все згадати, і чим далі біг, тим більший відчай мене охоплював, бо знайшов я могилу і Саші Пітона з намальованими кіньми, що несли якихось безумних вершників, і надгробок Андрюхи Майкла Джексона з мармуровою колоною та золотими літерами, і важкі гранітні плити з іменами Семена Чорного Хуя та Дімича Кондуктора, Колі Півтори Ноги й Івана Петровича Комбікорма, а також невеликі, проте ошатні гіпсові скульптури Карпа з Болгаркою, з гіпсовою знову ж таки болгаркою в правій руці, й Васі Отріцала з посадженими туями обабіч, і могили Гєші Баяна та Сірьожі Насильника, і прикрашений хрестами склеп Гогі Православного я теж знайшов і, продершись крізь густі терни, вивалився на дорогу, прямо під колеса Травмованого. Шура не здивувався, лише пригальмував і чекав, доки я сяду. А коли я застрибнув досередини, поспішаючи поділитись щойно побаченим, він випередив мене, сказавши строго:

— Ти де був? Ольга телефонувала, хвилюється за тебе.

Про якісь окуляри питала.

— Про окуляри?

— Про окуляри. Просила, щоб ти обережно поводився, бачиш, що робиться?

Я бачив, що робиться щось не те, відразу ж згадав про спалену машину, подумав, що цим, мабуть, не закінчиться, тривога враз охопила мене, тривога й дивне збудження, яке примушувало моє серце відчути нарешті ці дивні солодкі вібрації, якими начинене було небо. Я раптом відчув їх усіх — музикантів зі старими інструментами, що видавали пронизливі й фальшиві звуки, чоловіків у чорних костюмах, що заїхали на цвинтар краном і заклали свіжу могилу бетонними плитами, аби ні в кого не виникло бажання пограбувати останній прихисток видатної громадської та суспільної діячки тьоті Маші і відібрати в неї кавоварку сіменс. Ще я відчув двох іспанок, що гірко оплакували померлу, стискаючи одна одній пальці. І двох сестер, Тамару й Тамілу, котрі наскрізь промокли, і одяг тепер ніжно охоплював їхні плечі. І Кочу я теж відчув, з його п'яними перехрипами й пересвистами, за допомогою яких він намагався порозумітись із водієм швидкої й домовитись, аби його довезли до самого під'їзду. І дітей із цукерками в долонях я теж відчув, я відчув, як їм легко й безтурботно бігається під цим дощем, в якому лунають гімни і в якому вони надійно заховані від будь-якої смерті й усіх негараздів.