Травмований, зрештою, не витримав цього всього і, злісно блискаючи очима, поїхав до міста. Коча посилав йому услід прокляття й повітряні поцілунки і пив просто з горла. Я прилаштувався коло нього, готуючись до довгої безсонної ночі. Проте рівно о десятій вечора Коча міцно заснув, і всі мої спроби розбудити його були марними.

Я підняв його на руки і, мов маленького, переніс до вагончика. Зачинив двері зсередини і теж безтурботно заснув.

Якщо нас спалять, подумав засинаючи, мій труп можна буде упізнати за навушниками. А труп Кочі, подумав, уже зовсім засинаючи, — за наколками ВДВ.

Розбудив мене Травмований. Він нависав і незадоволено розглядав мою ранкову пом'ятість. Кочі в кімнаті не було.

Годинник показував сьому ранку.

— Де Коча? — не зрозумів я.

— Я звідки знаю? — відповів Травмований.

— А що ти так рано? — допитувався я, підвівшись і приходячи до тями.

На мені були сонцезахисні окуляри з жовтою оправою, які я вчора забрав в Ольги. В них я і спав. Можливо, тому уві сні нічого й не бачив. Зняв їх і поклав до кишені куртки, до плеєра з навушниками.

— Я, — пояснив Шура, — ніч заснути не міг.

— Переживав?

— Куди переживав, — розізлився Травмований. — Я в знайомої був. У гостях, — додав. — І десь під ранок, дай, думаю, поїду, подивлюсь, щоб ці мудаки не спалили там усе. Ну, і кинув знайому, нагрубив їй, з дому вигнав.

Через вас, Германе, — додав він і сплюнув. — А спитати — якого хуя, я і не відповім.

І тут йому зателефонували. Травмований здивовано витяг слухавку, приклав до вуха.

— А, — сказав, — ти. Ти де? Що? — перепитав. — Навіщо? Ну добре.

— Це тебе, — сунув слухавку мені.

Я так само здивовано взяв телефон.

— Алло? — запитав.

— Да, дружище, — це був Коча, голос у нього зовсім сів. — Ось так: прийшла біда — відчиняй ворота.

— Ти де?

— Мама… — сказав на це Коча.

— Що — мама?

— Померла мама, — вишипів старий.

— Твоя мама? — перепитав я.

— Не моя, що ти, — пояснив Коча. — Тамарина. Мене вночі викликали.

— А чого тебе викликали? — не зрозумів я. — Ти що — патологоанатом?

— Дружище, — скрушно мовив Коча. — Вона ж мені як рідна була. А тепер ось лежить тут. Мертва, — додав Коча для чогось. — І ні пари з уст. І вся ця їхня циганва зібралась уже, — роздратовано зашепотів він. — З ночі з'їхались, ти понімаєш. Тамара горем убита, у них, у людей Кавказу, з цим особо, ти знаєш. Одним словом, такий бардак… — печально завершив Коча.

— Зараз будемо, — сказав я. — Може, щось привезти?

— Костюм візьміть, — попросив Коча. — А то я тут як в операційній, без нічого.

— Коча так переживає, — говорив я Травмованому вже по дорозі, коли ми мчали в місто, на старе Кочине помешкання. В руках я тримав святковий костюм старого, синіх переливів. — І для Тамари це такий удар.

— А їй-то чого? — запитав Травмований.

— Ну, як чого? — не зрозумів я. — Мама все-таки.

— Чия мама?

— Тамарина, — пояснив я. — Дружини Кочі.