перелякану Пахмутову, котра терлась об її голі литки й джинсові шорти. Виглядали всі п'ятеро знічено. Видно було, що чекали на мене, проте щойно я з'явився, почали відводити очі й напружено мовчали, чекаючи, аби я заговорив першим.

— Що таке? — насторожився я.

— Біда, дружище, — зафонив Коча.

Мужичок на землі теж пожвавився і якось ображено закрутився, ніби згадавши щось неприємне.

— А, манав я такий бізнес! — раптом зірвався Травмований. І підвівшись із крісла, зник у гаражі.

— Та що таке? — допитувався я.

— Бензовоз наш спалили, Гєра, — повідомив Коча. — Ось Петрович теж погорів.

Петрович висунув голову з-під ковдри і з готовністю закивав.

— Він зупинився, недалеко тут. Ну, а вони, значить, прямо в кабіну два фугаси й запустили. Чуть не спалили дружбана мого, — Коча потріпав Петровича по плечу. — Катька ось побачила, нас покликала, а то б зробили з Петровича шаурму.

— Я Пахмутову вигулювала, — пояснила Катя перелякано. — Якраз на трасі.

— Міліцію викликали?

— Викликали, аякже, — кивнув Коча. — А хулі міліція?

І так всі знають, хто це зробив. Тільки як ти доведеш?

— А Петрович що — нічого не бачив?

— Да зассить Петрович на них свідчити, — незлобиво промовив Коча, — да, Петрович?

Петрович приречено кивнув головою й побрів кудись за будку, обмотавшись ковдрою, ніби плаш- палаткою.

— Коча, як це спалили? — не зрозумів я.

— Нормально спалили. Не ми перші. Добре, шо не заправку.

— І що тепер робити?

— Я не знаю, Гєрич, — чесно відповів на це Коча, — закриватись треба.

— З якого хуя?

— Так спалять же, дружище. Якщо вони Петровича спалити хотіли, то що може бути далі? Петрович тут уже років двадцять шоферує.

— Я нічого закривати не буду, — відповів я.

— Як хочеш, — прохрипів Коча.

— Ти лишаєшся?

— Подивимось, — неохоче відповів він. — Старий я вже для таких качєлєй.

— А з бензином що?

— Новий купувати треба.

— А бабки?

— Бабок, Гєрич, немає. І не передбачається.

Коча, схоже, знову ніч не ночував, тому засинав просто під час розмови. Я пішов до Травмованого. Той виглядав теж розгублено й погоджувався, що бензоколонку справді краще прикрити. Принаймні на якийсь час. Якщо вже кукурудзяники підпалили бензовоз, на цьому вони навряд чи зупиняться, так серед них не заведено — спинятись, не завершивши почате. Мінтура, очевидно, нічого робити не буде, громадська думка теж, наскільки можна було зрозуміти, не на нашому боці, тому нічого хорошого з цього всього вийти не могло.

— Ну, а якщо не прикривати? — запитав я.

— Можна й не прикривати, — відповів Травмований. — Ти думаєш, я їх боюсь? Мені по хую. Але ти ось завтра поїдеш, а нас із Кочею засмажать, коли ми спати будемо.

— З чого ти взяв, що я поїду? — образився я.

— З біографії твоєї, — відповів Травмований. — Трудової.

— Що ти знаєш про мою біографію?

— Германе, — терпляче пояснив Травмований. — Що ти мені втираєш? Тобі добре говорити, завжди маєш куди повернутись. А нам що робити?