ж бо сумнівався в кінцевій перемозі, ця подорож мала завершитись тріумфом, тож він нікого і не здивував. Я тиснув правиці своїм друзям, тішачись усій цій пригоді, яка завершилась так добре, дивуючись, що минуло стільки років, а все знову поверталось на свої місця, все було, як і раніше, рухалось за своїми законами. Це заспокоювало і заводило водночас, адже ось вона — радість пізнавання і радість повернення, те, чого бракувало мені останні роки, фактично — від часу останнього матчу. І думаючи про це, я якимось боковим зором побачив, що газовики вже відійшли від поразки, підвелись на ноги і тепер повільно, проте незворотньо рухались у наш бік. Схоже, відпускати нас просто так вони не збирались. Хтось із наших перехопив мій погляд і теж помітив їхнє наближення. Привітання стихли. Наші рушили назустріч. Команди сходились. Зрештою, подумав я, цим і мало завершитись. Навіть бухгалтер ішов тепер на нас, але йшов без окулярів, очевидно, аби їх не розбили, тож здавалося, ніби він іде навпомацки. Газовики зупинились, важко дихаючи. Наші теж стали. Прожектори били просто в очі й робили наші постаті прозорими, майже невидимими, наче це привиди зібралися тут, аби з'ясувати стосунки з іншими привидами. В світлі фар час від часу спалахували фікси й натільні хрестики. Вперед вийшов бригадир.

— Шура, — звернувся він до Травмованого. — По ходу останній гол не зараховується.

— Якого хуя? — розважливо запитав його Травмований.

— Поза грою було, — пояснив бухгалтер.

— Ти, олень, — сказав йому на це Андрюха Майкл Джексон, — я тебе зараз вівцям згодую.

— Не залупайся, брат, — похмуро промовив бригадир. — Було поза грою.

— Поза грою? — перепитав Травмований.

— Поза грою, — незадоволено, проте вперто повторили газовики.

— Ну що ж, — сказав на це Травмований і дістав звідкись нізвідки кастет.

І решта наших почали діставати кастети, нунчаки й бейсбольні битки. І газовики теж повихоплювали з- поза спин штахетини, армійські паски з впаяним свинцем і шматки битої цегли. Починалося щось на зразок додаткового часу.

Раптом наперед вийшли два брати Балалаєшнікови — Равзан і Шаміль.

— Що за хуйня?! — не так запитав, як відповів Равзан. — Який поза грою? Поза грою в нас був у першому таймі.

— Не було у нас поза грою в першому таймі, — несподівано поправив його Шаміль.

— Як не було? — здивувався Равзан. — Був. Чистий поза грою.

— Ні хуя, — стояв на своєму Шаміль.

— Брат, — занервував Равзан, — що ти пиздиш? Тебе там не було. А я бачив — чистий поза грою.

— Ні, — твердо повторив Шаміль.

— Брат, помовч, ага?

— Не було там поза грою, — наполягав Шаміль.

— Ну ось що ти пиздиш? — повернувся до нього Равзан. — Нє, ну що ти пиздиш?

Команди не наважувались вставити бодай слово.

— А що? — прийняв виклик Шаміль.

— Ну а що? — закипав Равзан.

— А хоч би що? — так само закипав Шаміль.

— Да ні хуя! — сказав на це Равзан і раптом різко завалив Шамілю в щелепу.

Шаміль покотився травою, але швидко підірвався на ноги, вихопив у когось із рук бейсбольну битку й запустив нею у брата. Той прогнувся, й битка прошугоніла у нього над вухом. Равзан скрикнув і кинувся на супротивника.

Завалив йому вдруге і почав товкти, проте Шаміль швидко вивернувся, виліз на нього згори і тепер уже сам товк Равзана. Несподівано з натовпу вилетів Барух, ногами розкидав братів, схопив їх за барки, зіштовхнув лобами, повалив на траву і почав товкти обох. Шаміль із Равзаном, не чекаючи чогось подібного, якийсь час відбивались, але швидко оговтались і, схопивши Баруха за ноги, повалили на газон. Сіли згори і почали товкти його удвох. Проте недовго, оскільки Барух, як вуж, вивернувся з-під їхніх важких тіл, підім'яв їх обох під себе і почав давити, ніби мішки з картоплею. Хвилин за п'ять усі троє знеможено розкотились травою і, тяжко