Це були дивні дні — я опинився поміж давно знайомих і зовсім не відомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало.
Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось.
Головне — дуже хотілось гарячої піци.
Наступного дня, себто в п'ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому уазі, на таких машинах раніше їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.
— Гарна куртка, — сказав.
— Нормальна, — погодився я.
— Це гарне сукно. Ти Герман?
— Герман, — відповів я.
— Корольов? Юріка брат?
— Ну.
— Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.
— Тут усі робили з моїм братом бізнес, — дещо роздратовано сказав я.
— У нас із ним були особливі стосунки, — він постарався виділити слово «особливі». — Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.
— У тебе — це де?
— На аеродромі.
— Ти працюєш на аеродромі?
— На тому, що від нього залишилось. Ернст, — назвався він і простягнув руку.
— Що це в тебе за ім'я?
— Це не ім'я, це поганялово.
— Ну, а звати тебе як?
— Та так і зви — Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?
— Історик.
Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.
— Знаєш, Германе, — він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки. — Я теж історик. Ця робота на аеродромі, просто так сталось. Ти що закінчував?
— Харківський університет.
— Істфак?
— Істфак.
— Де практику проходив?
— Та під Харковом і проходив.
— Копав?
